Том 5 - Леся Українка

Мессіе! Сине божий! Одійди!

Позволь мені сховатись хоч у пеклі!

Мокрий росяний листок з дерева падає йому на лице.

Ой! він мене цілує!.. Смерте, смерте,

рятуй мене! Невже немає смерті?

(Похапцем зриває з себе пояс і накидає його одним кінцем на

ближнє дерево, а другим, зробивши петлю, собі на шию.)

Кінець.

Наведені уривки, особливо кінцева сцена каяття, суперечили накресленому з самого початку образові зрадника, який виправдовує свій злочин власницькою мораллю. Крім того, сцена самосуду, у якій Юда під впливом розмови з трьома жінками усвідомлює свій злочин і, боячися кари, вішається, певною мірою пом’якшувала безкомпромісне викриття і засудження зрадництва. В остаточному варіанті Леся Українка усуває наведені місця.

Соціальний акцент у висвітленні теми твору, переосмислення поетесою традиційної християнської легенди спричинилися до цензурних репресій. Постановою Київського тимчасового комітету в справах друку від 5.1 1911 р. на XII книжку ЛНВ за 1910 р., де надруковано «На полі крові», була накладена заборона Ч

Дата в чорновому автографі: «1909. 2.ІІ. Телав».

Подається і датується за першодруком.

ЙОГАИНА, ЖІНКА ХУСОВА

Вперше надруковано в журн. «Рідний край», 1909, № 32, стор. 4—11, і № 33, стор. 5—10. Тоді ж видано твір окремою відбит-кою.

В архіві письменниці зберігаються чорновий автограф драматичного етюду (ф. 2, «N*2 783) з окремими помітками, зробленими А. Кримським, і чистовий автограф (ф. 2, № 782), в якому порівняно з чорновим автографом є ряд незначних стилістичних відмінностей. Окремі слова в чистовому автографі виправлено рукою Олени Пчілки. Всі ці виправлення відбиті в тексті першодруку.

Леся Українка в листі до Надії Кибальчич від 24.У 1910 р., висловлюючи негативне ставлення до редакторських поправок у журнальних публікаціях своїх хворів, зокрема у публікаціях у журн. «Рідний край», писала: «Адже, напр[иклад], «Вісник» все «виробляє» форму моїх віршованих творів, хоча я виразно просила «лишити мої гріхи на моїм сумлінні», виробляє старанно — аж до повної руїни розміру... що поробите?! Таж нам платять — «скачи, враже, як пан каже, на те він багатий!» Подумаєш, хутко ЗО літ буде, як я вперше взяла перо в руки для віршів (правда, я його трохи зарані взяла), а мене все ще «виправляють» (от і мама в «Рідному краї» трохи виправила), либонь, я так і помру «молодою письменницею», що без редакторської ферули17 не судна кроку ступити... Не думайте, що се в мені манія непогрішимості говорить, мої редактори, запевне, мудріші від мене, тільки навіщо вони мені розмір псують?»

Про цей твір згадує Леся Українка також у листі до сестри Ольги від 25.ІХ 1909 р.: «Ще хотіла б знати і про другу посилку: чи отримала мама мій рукопис «Йоганиа, жінка Хусова» і чи думає і коли саме його друкувати. Коли вій до «Рідного краю» непридатний, то даремно мама стісняється се мені написати, бо я дуже пе люблю невиразності в таких випадках».

Датується за автографом.

Оскільки Леся Українка була незадоволена замінами у тексті першодруку, цей драматичний твір подається за чистовим автографом.

«Рідний край» — український громадський і літературно-науковий журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Полтаві 1905—1907 рр., у Києві 1908—1914 рр., у Гадячі 1915— 1916 рр.

Кибальчич Надія Костянтинівна (1878—1914) — українська письменниця.

...д о сестри Ольг и...— Ольги Петрівни Косач-Кривинюк (1877—1945), молодшої сестри Лесі Українки.

Тетрарх — у Стародавньому Римі начальник римської провінції.

С а р о н — рівнина в Палестині, славилась своїми квітами, врожаями.

С і д о н — стародавнє фінікійське місто.

Тускулум — місцевість біля Рима, де знаходились вілли знатних римлян.

Стола — верхня одежа знатних римлянок, що її одягали поверх туніки.

Камея — прикраса з твердого каменю з різьбленим опуклим зображенням.

ЛІСОВА ПІСНЯ

Вперше надруковано у ЛНВ, 1912, кн. III, стор. 401—448, з помилками та пропусками окремих слів та рядків. Леся Українка писала з цього приводу в листі до матері від 19.IV 1912 р. «Нарешті я одержала 3 книжки «Літературно-наукового вісника» і вже маю кінець «Руфіна і Прісцілли» та «Лісову пісню». Розуміється, «огор-чили» мене помилки — цілі стрічки пропущені!» В архіві письменниці зберігаються три аркуші паперу (ф. 2, № 790, 791), на яких рукою Лесі Українки та К. Квітки зазначено коректурні правки до тексту драми, друкованого в ЛНВ. В січні 1914 р. вийшло окреме видання «Лісової пісні», здійснене за текстом, підготовленим поетесою. Нею було складено «Спис діячів» (ф. 2, № 793), виправлено друкарські помилки та інші неточності, а також вибрано народні волинські мелодії до твору.

Чистовий автограф не знайдено.

У чорновому варіанті драма була написана влітку 1911 р. в Кутаїсі протягом 10—12 днів. Остаточне доопрацювання та редагування твору тривало до жовтня того ж року. Леся Українка в листі до сестри Ольги від 27.Х 1911 р. так згадувала про напружену роботу над «Лісовою піснею»: «Писала я її дуже недовго, 10— 12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам’яті»... Далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання,— от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки носила».

В листуванні письменниці є згадки про те, що стало поштовхом до написання твору. В листі до матері від 20.ХІІ 1911 р. Леся Українка писала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабокричі мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним 18 вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш — у дядька Лева скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік».

Про «Лісову пісню» пише Леся Українка і в листі до А. Кримського від 14.Х 1911 р.: «...Я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про них, написала ]«драму-феєрію» на честь їм, і вона дала мені багато радощів, хоч я й відхорувала за неї (без сього вже