Том 5 - Леся Українка

Маріє, мир тобі!» І довго-довго зо мною говорив,..

(Замовкає, захоплена спогадом, тільки уста її ворушаться, мов тихо повторюючи якісь слова, обличчя променів щасливим усміхом, очі вдивляються в простір, руки то немов пориваються до когось, то з ніоюною покорою складаються.)

Юда

(з удаваною відразою одвертається від Марії. До Саломеї; знов

іронічно)

Чи то ж і ти

з ним говорить сподобилась?

Саломея (не так упевнено, як ображено)

А чом же

не мала я сподобитись? Чи то ж пак я зрадила його? Усі ми щиро йому служили, не сама Марія.

Марія (в радісному нестямі. До Юди)

Я перша бачила його!

Саломея

Бо швидше

дійшла до гробу — ти прудка ходою.

А се однаково. Казав учитель, що перші можуть перейти в остатні.

До мене, може, він пізніше прийде, зате вже не покине.

Ю да ( злорадно)

А! Ще прийде?

Я думав — вже прийшов!

Саломея Авжеж, прийшов!

Вже бачило його багато наших:

Петро, Іван і Яків, а Фома до ран його руками доторкнувся.

Сусанна бачила.

Ю да (до Сусанни)

Ти, козеня,

Теж бачила Мессію?

Сусанна (тихо до Саломеї)

Я не хочу з ним говорити.

Саломея (завзято. До Сусанни)

Ні, скажи, скажи!

Нехай не завдає брехні! Хай знає!

10 да (до Сусанни)

Ти бачила? Се правда?

Сусанна Я... ие знаю... здається, бачила...

(Юда голосно сміється. Сусанна раптом одважуеться, твердим голосом.)

Але я чула, він раз мене покликав. Так: «Сусанно!»

Та навіть і не раз. Багато разів.

(З щирою вірою.)

Я ж добре знаю голос! То був він,

Учитель наш! І бачила я — справді! — як щось біліло, мов його одежа,

(смутно) але зникало зараз...

(Засоромлюється і знов замовкає.)

Марія (перехоплює її річ)

Се нічого!

То знак вій подавав, що він в Юдеї Ііе хоче зоставатись. В Галілею він кличе нас! Ходім!

(Поривається йти, але спиняється і шпарко говорить до Юди.)

Він може тута до тебе прийде, то скажи йому, що ми вже в Галілею подалися, як він наказував. Коли він прийде, то ти не бійся...

Ю д а (з жахом)

Ні! Не хочу! Ні!

Марія

Та не лякайся! Він же не змінився!

Се ж не мертвяк, не марище якесь, бо він живий. Поранений, змарнілий, але живий... Жди. Він отак приходить: повіє вітерець... шелесть-шелесть... а далі: «Мир тобі!» і постать біла де-небудь в сутіні замріє...

Юд а

(здригнувшись, оглянувся)

Геть!

Не говори! Не хочу слухать! Геть!

Марія

Він прийде й скаже, що тобі прощає,

І поцілунок миру дасть...

10 д а (затикає вуха)

Мовчи!!

С а л о м е я Ходім, Маріє, сонце вже заходить.

Марія (дивиться в західний край)

Заходить сонце... Падає роса...

(Проводить рукою собі по виду.)

Стривай, мені роси набрати треба скропить своє волосся. Завтра рано я обітну його, бо я зав’ю гарячі рани панові моєму оцим волоссям, хай же буде свіже,

Як росяна травиця...

(Збирає жменею росу з колючих кущів, не завважаючи, що ранить собі колючками руку до крові. Всміхаючись, немов з розкоші, примочує собі волосся і гладить його. Збираючи росу, Марія віддаляє·* ться від Юди, Саломея й Сусанна ідуть помалу за нею, розмовляючи межи собою. Юда прислухається, дивлячись їм услід. Вони не оглядаються, мов забули про Юду.)

Сусанна (весело, по-дитячому)

В Галілеї

я польових лілей нарву багато!

Учитель любить їх. Сплету вінок, та гарний-гарний, мов корону царську, і попрошу Мессію, щоб поклав він собі на чоло. Може, він забуде терни єрусалимські? Правда, сестро?

Саломея (потакує головою)

Я покажу йому своїх діток,

він ще не бачив їх. І він дозволить

мені не розлучатись більше з ними.

Він любить діточок. Мої ж найкращі на весь Капернаум,— я не хвалюся, се й люди кажуть, що немає кращих.

Він може й сам лишиться з нами жити,—

Йому ж було в Капернаумі добре.

Сусанна Він любить Галілею.

Марія

То ходімо!

Ходімо в Галілею!

Сусанна і Саломея В Галілею!

Всі три раптом рушають далі такою самою прудкою ходою, якою

прибули.

Юда лишається сам. Який час стоїть і дивиться услід жінкам, поки вони не зникають з очей, конвульсійно зітхає, заломлює руки і знов береться до роботи, але вона йде йому не споро. Тим часом заходить сонце, і тінь від глинища лягає на ниву.

Юда здригається й оглядається.

10 д а

(навмисне намагається голосно сам до себе говорити, як той, кому жаско на самоті чи в темряві. Голос його трохи спотворений) Ну, і чого здригнувся? Що смеркає, що холодом із яру потягло?

Так що ж, я загартований... От зараз вогонь ще розкладу, і буде тепло, і буде видно...

(Виймає з-за пояса ножа, ріже пруття.)

Прокляте — колюче!..

Дівча казало: «Може, він забуде терни єрусалимські»... Ну, навряд!..

(Випускає з рук оберемок пруття і задумується. Далі трясе головою, мов заперечує якійсь думці.)

...Ні, ні! Бо я ж не знав, що так з ним зроблять! Вінець терновий... хрест... як міг я знати?

Могли ж його й помилувать...

(Смутним, остерігаючо-докірливим, не своїм голосом.) «Лукавий!..»

(З острахом.)

Се хто сказав?

(Оглядається й скрикує.)

Ой!!

(Б’є себе по очах.)

Тю, дурний! Чого?

От змалився! Вже темряви боятись!

(Боязко шилить очима вбік.)

...А там біліє щось... Та ні, то глина...

Ну, розпалю вогонь!

(Креше вогонь з каменя ножем, розпалює пруття — воно куриться і не розгорається.)

Щось не горить...

Чому ж? Воно ж сухе... Се кара божа!

(Знов спиняється.)

Сказав теж неподобне: кара божа!

(Глухо.)

А та казала: «Він тебе простив...

Він прийде сам і скаже...» Ні, нізащо!

Не хочу бачити його! Не можу!

Скоріш умру!.. «Тепер немає смерті»,— вона казала... Як немає смерті?

А де ж мені подітися від нього, коли він прийде? Я ж умерти мушу, коли Ісус воскрес! Я з ним укупі не можу бути на одному світі!

Легкий подих вітру з гір, по деревах іде слабкий шелест. Юда, затремтівши, падає додолу. Шепоче:

Ось він іде... ось зараз... зараз скаже...

«Мир... мир тобі...»

(Схоплюється з заплющеними очима.)

Ні, треба поспішати!..

Десь тут був ніж...

(Мацає руками по землі, все не розплющуючи очей.)

Ох, де ж він? Де ж се він?..

Знов подих вітру, сильніший. Одно дерево стиха рипнуло. Юда в божевільному жаху кричить, затуляючи то очі, то вуха руками.

Мир? Мир? Не хочу миру! Не прощай!

Я не прощаю сам себе!