Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
Там, де річки-океани У ні агарськім огні,
Смаглі, стрункі індїани Друзі були мені.
В кривді, в нужді, у горі, Довгі десятки літ,
Слухали люди суворі Правду твою — завіт.
Несли її полями, Заповідали в міста, Мати моя, о мамо,
Хай поміж иих зроста!
Братством своїм багата, Зрощена у Кремлі,
Хай розкида зернята По велетенській землі.
СТАТУЯ СВОБОДИ10
Із Гудзону б’ються в берег води,
І шумить в рекламах Уолл-стріт,
І старенька статуя Свободи Огляда американський світ.
Довго їй дивитися в квартали,
А ім’я змінити — не з руки,
Довго з нею в долари гуляли, Кров пили банкіри'павуки.
Обіцяли їй свої проценти,
Давши в руку смолоскип вогню, Підкупили за мізерні центи,,
Наче проститутку з авеню.
І вона не бачить, як з завода йде трудящих сила бойова,
І у них на прапорах свобода,
Не вона, а інша, ожива.
Інша — та, що Леніним зігріта, Інша — та, що він же гартував, Що стоїть у центрі всього світа,
В прапорах, червоних од заграв.
Я не був в Америці три роки,
Але бачу ті туманні ранки,
Чую всіх подій жорсткі потоки, Де гудуть бронею чорні танки.
Де схилився робітник у праці,
А робота, як ріка безкрая,
Де блукають недобиті наці *, Хвальковитих профашистів зграя.
Але бачу, як зіходить чиста, Молода зоря в поля безкраї,
Як виходить мати комуніста,
На бої синів благословляє.
Лави йдуть, зливаються в потоки, Наче ріки, проти зла й сваволі, Під червоні прапори високі Ленінської правди, щастя й волі!
БЕЗРОБІТНИЙ
Дощ і сніг, морози гостро-люті,
Іній криє латаний рукав.
Був він в Балтіморі і в Портсмуті,
У Детройті зарібку шукав.
Віддано за хліб останні гроші,
За горбинку і за сиву сіль,
І на плечі, як незмірна ноша,
Налягає горе звідусіль.
Воював віл і стріляв у ката,
Гніт фашизму віддано боров.
Це від Маршалла 1 йому така заплата За дві рани і пролиту кров.
Це від мільйонерів нагорода За життя важке, за бій вночі.
Холод. Ніч. І статуя Свободи,
Й латана ковбойка на плечі.
Зранку в роті не було ні ріски,
Вчора хліб кінчали бідаки.
Він, сержант, занесений у списки,
В чорні списки чорної руки.
Жаль* що не прийшла розплати дата, Жаль, що час — немов болючий звих, Але вій ще вдарить з автомата В злісні очі ситих і глухих!
КАМЕНОТЕС
Чи юга, чи день в проміннях косих,
Чи зоря пливе вечірнім плесом,
Сорок літ робив на хмарочосах,
Сорок літ — усе каменотесом.
У Чікаго шліфував граніти,
У Нью-Йорку — «білдінга» 1 підводив, Мертвий камінь був як самоцвіти З рук його, Америці на подив.
А збери снагу його і змогу,
Що лягла у камінь понадміру,
Тим камінням вистелиш дорогу Із Нью-Йорка у Аляску сіру.
А склади каміння те на грані,
В висоту зведи камінні грати,
Буде та колона як в тумані,
Бога дасть за бороду чіпати.
От уже дійшов старого віку,
От уже із рук не та робота, -І його, як старця чи каліку,
Виставили раптом за ворота.
Він пішов в стару свою землянку,
Де не камінь, а гнилі пороги,
Де мокриці в іщлях на світанку,
Стіни плачуть, мокрі од вологи.
З горя випив віскі чесну склянку, Гнівно думав з ночі безгомінням: Мільйонера вкласти б в що землянку, Завалить шліфованим каміннямі
Жовта осінь стоїть за широким і сірим затоном,
Над бродвейським мостом, над масним теплуватим
Гудзоном.
Прибирається в шати, у квіти блякні, нерозквітні,
Як обличчя матросів, що стали в порту безробітні.
Чорнокор’я дубів нахилилось, шумить до граніту,
Наче руки шахтарські, що чорними стали від гніту.
Чорне груддя ріллі обважніло дощами у полі,
Наче спини вантажників, згорблені в тяжкій неволі.
Червоніють ліси за крутими важкими валами,
Ніби крові людської иестерті, немеркнучі плями,
Що лилася у страйках, в протестах тепліла на бруках, Що смокталася з серця в заводах, як спрутах сторуких,
Що горить не згоряє в прапорах людської любові,
Не зітерти її, робітничої чесної крові!
Жовта осінь стоїть, над Гудзоном вітрюгою свище, Багряніє в лісах, мов запалює грізне кострище,
І мільйонами ламп освіщає шляхи з полуночі,
І горять вони в тьмі, як розгнівані очі робочі.
ЗОЛОТА КОПАЛЬНЯ
В Тімменсі де виють бурі дальні, Де іскряться гори крижані, Шахтарів зустрів я у копальні,.
В золотій копальні, в глибині.
Жовта жилка, схожа на гадюку, Десь тікала, як смертельна нить,
А вони в крові губили руки,
Щоб її в кварциті не згубить.
їх чавило камнем і водою, Динаміт глушив не перший рік, їх робота, збратана з бідою,
Не забудеться мені повік.
Я не знаю ліку тим скорботам,
Не спишу ночей важку безсонь, Тільки злото з робітничим потом ' йшло на переплавку у вогонь.
І бриніли чорні естакади,
Сліпла ніч від тисячі огнів.
З золота родилась купля й зрада, Л із поту — гартувався гнів.
Золото текло на людські муки, Цвіт землі — палило в пустирі,
А той гнів, як зброю, брали в руки Тімменські могутні шахтарі.
ТАНЕЦЬ
Індіанка кружилася в танці,
У намисті із диких шипшин, ч На вузькій резервейшеи 1 ділянці, Де нужда, і печаль, і полин.
Дві руки, наче промені білі, Осявали смагляве лице,'
Дві косички лилися й летіли,
Як важке смолянисте кільце.
Бубонці озивалися дальні,
І кострище сивіло в гаю,
Сині очі, великі й печальні, Розтривожили душу мою.
І згадав я Вкраїни тополі,
Де зоря зацвіта гаряче,
Де. дівчата танцюють у колі І веснянками пісня тече,
І за долами й горами вранці Сто баянів гуляє, як грім,
І земля з ними ходить у танці,
У щедроті і братстві своїм.
Біля тебе ж дебелі туристи,
В дам усмішка й зневага з-під вій. Ти для кого танцюєш, іскриста,
У безхліб'ї йг нужді віковій?
І нащо твої очі гарячі Сиплють зорі, як світ, голубі?
Щоб сміялись ці морди бичачі За два центи, що кинуть тобі?
Краще б.юності щедрої сила Стисла зброю в смаглявій руці, Краще б гнівом ти їх пропалила, Щоб лежали отут, як мерці!
Щоб відплата і чесна розплата Загриміла між долів і круч І щоб тінь твоя, горда й крилата, Наче блискавка, йшла біля туч!
...Бубонці озивалися дальні,
І кострище сивіло в гаю,
Сині очі, великі й печальні, Розтривожили душу мою.
* *
Океанські