Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Свище вітер над світами дзвінко І* заносить попіл дальніх бід Там, де ти ходила, Українко,

З єгиптянських чорних пірамід.

Де в огні тріщать похилі стіни,

Де в сплетінні кривди і обмов . ' Із сухих румовищ 9 Палестини і ■ Цезарі англійські точать кров.

. Інший вік гуде, то й інша сила, Правда вбралась у червоний цвіт,

І свобода плещеться стокрила,

,І народ — не темний неофіт! 2

Ти б жила, й життя нова сторінка Вдарила б у серце, наче дзвін,

: Українко Леся! Українко!

Голос — гнів, і в слові — зброя він.

Може, вчителює; може, водить Трактори у теплій борозні,

Може, пише вірші і знаходить Іскри слова, віщі та грізні.

Щоб, як ти, нести добра потоки, Братством славить помисли незлі, Отака ж, як ти, блакитноока І така ж правдива на землі.

ОЛЬЗІ кобилянськіи

Із яких доріг до тебе ходили,

Зоре вечоровая, світку мій!

Сумують ио ній чорногорські брили,

Рудий подорожник та деревій.

На старій Русі горлопанять півні,

В .полонині зозулі віщують вість.

То Іван Франко іде з Кр и во рівні!,

Із Десни — Коцюбинський, хороший гість.

Віддає поклін усяк перехожий, їм шумлять дубів листки вирізні,

На буйного сокола перший схожий,

На лебедя схожий другий, в сивизні.

Та соколу Йвану крила підтято, Земля-чарівниця не вабить до зваб,

Ранок — не ранок, свято — не свято.

Руки покручено, зором ослаб.

І, стогнучи .ніччю, рядочки сіє,

В .мислі сердечній розрада є.

Сокіл дарує свого «Мойсія»,

І «Фата моргана» — лебідь дає.

Яка в Коцюбинського посмішка мила,

Які в Івана очі ясні!

Спить полонина місячно-біла,

Дуб підгірнянський шепче ві сні.

Та поминула година славна,

Наче жар-птиця сяйнула в імлу.

А та, однісінька, мов Ярославна В Путивлі, в журбі, на старім валу.

В родину красну, в свищу й негоду Як виглядала вдень і вночі:

— А чи не чути грому-походу?

В Руській землі не дзвенять мечі?

Може, заблиснуть червоні шоломи?

Може, човни переніс Дністер?

Може, звитяжець, не знаючи йтоми,

Посестрі вбогій руку простер?

Добре є те, що збулось, нівроку,

Мчали на танках, пливли на веслі,

Літом ясним сорокового року,

В місяці червні, в добрім числі.

Шукали бійці запашного слова,

Рутою б пахло з запилених піль:

— Чи тут Кобилянська? Жива-здорова? —

З сумок похідних виймали хліб-сіль.

Із горем зріднена гнівна іздавна,

Умита сльозами десь уночі,

Зійшла до танкістів, мов Ярославна,

Почуть, як зорю заграють сурмачі!

ПАВЛОВІ ТИЧИНІ

Було загляне мати, як мрія — поле, жито. Хустинка. Яблук трійко. На очах сум — не сміх.

— Чекають люди волі. Узимку сипаї вбито*

Упав з коня на вітер та й на білий сніг.

Упав з коня на вітер. Чекайте коли-небудь,

Як серце материнське складе собі мотив.

В кімнаті тиша, тиша. На етажерці лебідь.

Фрапко поглянув журно. Шевченко похилив...

— Ну, не журися, мамо, ну, сядь, ну, випий чаю, Без Цукру, правда. Скрута. А що робить? — Зима. Франко з портрета зорить, мовляв; «Я знаю,знаю». Тарас кудлату шапку з пошаною здійма.

Сиігами ніч сивіє. Пливе хмарина вранці.

Горить душа поета. Питайте, хто вони?

А то ж ідуть шахтьори, а вслід ідуть повстанці, Веснянку-поліснянку виводять чабани.

Давно було, минуло, промчали літа-коні кленовими мостами в багряну далечінь.

А він землею ходить, сивіють злегка скроні, Вітання, усміх милий, брови ласкава тінь.

Прийшли до нього в гості, зустрілися, як вдома, Погожий день-красунець за яворами зник. Соромляться дівчата: — Пробачте, не знайома... '— Оце ви е Олеся? Оце ж ви є Кулик? 1

І вже вони як рідні, і він не зводить ока З її скромливо-ніжних у СІ-ШІЙ ясноті. ,

З Кермеищини зітхає розорена толока,

З Хоролу дме вітрами. Не ті літа, не ті!

Я теж заходжу в гості, в ділах, мовляв, не всує, А справді, заскучаю, у нього ж все нове,— Спокійніш ллється слово, бо знаєш — він почує, Тепліше б’ється серце, бо знаєш — він живе.

ВОЛОДИМИРУ СОСЮРІ

О, не даремно, ні, в степах гули гармати І хмар тремтіла вись, як голубий намет,

О, не даремно, ні, для слави і розплати, Огонь пісень поніс задумливий поет.

Я бачив крок його в шумливій Третій Роті!, Де армій наших гук здіймав важку луну,

І слова гордий клич, у гніві, не в скорботі,

У сорок другім році на Дону.

Хоч вересень в полях вкривав юнацьке тіло, Хоч спалена земля не цвіт несла, а згар,

Та слово те живе в землянках гомоніло,

З бійцями йшло в бою, вкривалося в пожар.

Та відсвіжало нас, як холодок криниці, Тривожне, і ясне, і гнівне в глибині,

В осінні ночі злі, мов спалах блискавиці, Надією життя ти дихало в мені!

О слово золоте, гартоване в горнилі Поетових думок, страждань і сподівань!

Неси свої струмки, свої жадання мйлї,

Як треба — стань мечем. Як треба — цвітом стань.

Незрадне і міцне, народжене для бурі,

Бурхливе і дзвінке, як горяний потік,

Лети в мої міста, привіт неси Сосюрі,

То він тебе кував, щоб ти жило вовік.

Щоб ти жило тоді, коли гули гармати,

Щоб ти жило в труді, як иєба синь-намет.

О, пе даремно, ні, для слави і розплати,

Огонь пісень поніс задумливий поет.

ІЗ ЗБІРКИ «ЗА СИНІМ МОРЕМ».

1950 р.

ЗА СИНІМ МОРЕМ

За синім морем — сині гори І плескіт холоду з ріки,

За синім морем — ходить горе,

Не для багатих,— навпаки.

За синім морем — поле тихе,

На ньому чорні бідаки,

За синім морем — хліба криха,

Не для багатих,— навпаки.

За синім морем журавлиний Біженський клич іздалеки,

За синім морем — плач вдовиний, Не для багатих,— навпаки.

За синім морем з полуночі,

Неначе в казці,— моряки,

Голодні вимучені очі,

То не в багатих,— навпаки.

І все, одно одному проти,

Нужда і плач в країні тій,

Де бідний ходить без роботи, Багатий кличе на розбій.

Так, так, спіткаться будем з горем, За тим широким синім морем,

Не говорити ж нам з любов’ю Про те, що хвиля пахне кров’ю.

Ми будем братися до діла,

Хай слово чесно грім кує,

Щоб кривда чорна заніміла:,

А правда йшла така, як е.

І мисль ясна, мов плуг у полі, Важку б орала цілину,—

За