Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Із тією славою вічно лукавою,

Із тією бабою-хитрюгою.

Відчиню я вікна в чотири сторони Струмкам, і лісам, і шумним світанням

0 майбутній віку! О далі зоряні!

Обпали мене, часе, своїм диханням!

Хай летять солов’ї у мою кімнату,

1 клекочуть орли на книжній полиці,

І заходять люди до мене к святу,

П’ючи з мого серця, мов із криниці.

* *

Ходить полем молодистий,

Гонить хвилю з краю в край Золотистий, колосистий,

Яровистий урожай.

А над ним хмарин сувої,

Туч весняних кораблі,

З польової, молодої,

Із колгоспної землі.

А’ над ним погіддя тепле,

По пшениці, по вівсах,

Сивий жайворонок клепле Срібні дзвони в небесах.

Мчаться копі в перегоні, Трактор вийшов на жнива, Важить колос на долоні Клопітлива ланкова.

Гладить зерно крутобоке,

Що тече, як ручаї,

Повне сонця, повне соку,

Повне радості її.

І біжить вона щаслива Погуторити з людьми,

І над нею тиха злива,

Сонцем ткана, гомінлива,

Віша в небі килими.

* *

*

Знову літо у краснім цвіті,

В колиханні ясних комет, Знову щастя моє у світі Солов’їв посилає в лет.

Над долини і над застави,

Над міста в голубім краю, Над високі нічні заграви,.

Що тривожать душу мою.

Я у тих солов’їв за брата Із юнацьких веселих днів,

Я з загравами жив стократо,

З ними зрісся і пломенів.

Мої очі цвітуть, налиті Золотим і людським вогнем.

І тому в мене друзі прості,

І з широких земних країв До людей я пускаю в гості Сизокрилих своїх солов’їв.

/'

# *

*

Ржава каска лежала в полі,

В свіжозораній борозні, Поржавілі, страшні та голі Дві пробоїни наскрізні.

Мабуть, чергою з автомата Зачепило її в бою,

І життя коротенька дата З смертю стрілася на краю...

Мабуть, падав солдат, в розгоні Бою й крику не одинок,. . Затискаючи у долоні,

Як життя своє, партквиток.

Згас очей молодечий промінь, Обірвалась мережа днів,

Тільки зірки червоний пломінь На тій касці не стуманів.

Загорілася п’ятикутня Крізь багату весняну цвіть, Батьківщина наша могутня В ній засвічена для століть.

Сяє в сонці червоним птахом, Легким, сонячним, як пірце, Над заліза потлілим прахом, Правду кажучи всім в лице.

* *

*

Повесні у моєму домі,

Як при першому добрім громі, Тихим дзвоном дзвенять мости, Білим цвітом летять листи.

По мостах їх везли вагони,

Наче білих і тихих птиць.

Через станції та перони,

Повних радості й таємниць.

Я беру їх тривожно в руки,

Пробігаю живі рядки,

Пишуть хлопці крізь даль розлуки, Пишуть друзі, мої годки.

Впізнаю білоруську мову,

Наче пісню поміж розмов,

Кличе в гості до себе знову Друг сердечний Аркадзь Куляшов.

І на Горьковську в шум московський, Де ходив я, було, солдат,

Кличе знов Олександр Твардовський, Мій сердечний товариш, брат.

І читаю, і знаю: нині У Сурамській цвіте долині Мандаринів злотистий гай,

Абрикос і пахучий чай.

На. Уралі руда залізна Добре плавиться на щити,

І самому мені допізна Між людьми у трудах іти

По херсонських степах широких,

По Дніпров’ю, де сонце й грім,

Де у славі, в огнях-потоках Люди знають мій щедрий дім.

* #

•

Я буду жити, як живі Мої ровесники уперті,

Усе пізнати в гніві, в смерті Й любити ночі грозові.

Стояти з друзями в бою У небезпеки на краю,

Щоб не холодні обеліски,

А грози, й день, і сонця блиски Дорогу значили мою.

Нехай обличчя миє піт І гриви днів летять, мов коні,

У велетенському розгоні Комуністичних юних літ!

* 7 *

*

Я хочу так життя прожити, Віддати днів тугий налив,

Щоб зло, страшне й несамовите, Останній подих спопелив.

Щоб гомоніли вітри буйні,

І поля слалася блакить,

І вороги мої отруйні

Вже не могли б людей жалить.

І день шумів, як лист на дубі,

У подніпровському краю,

І дівчинка в шкільному клубі Співала б пісеньку мою.

І щоб на вольному просторі Горіли вніч поміж заграв Комуністичні милі зорі,

Яким я душу всю віддав.

$ *

*

Любові вчитись не можна: Таких мудреців нема,

Лиш крові краплина кожна її із глибин підійма,

І дружби навчитись не можна: Для неї границь нема,

Година життя тривожна її із глибин підійма.

Як стануть вони, сестриці,— Ліобов і дружба всуміж,

Одна, мов ясні зірниці,

А друга — гостра, як ніж.

І з ними не страшно в люди Нести на роздолля нив Того, що лягло у груди,

Мов щастя твого мотив.

1 з ними радісно в світі Іти на шляхи й мости, Любити Вітчизну в цвіті Й самому разом цвісти.

Не страшно тоді втеряти Між- ними ясну межу,

Бо я в тих сестриць за брата їх чистоту бережу.

МОЇ ДРУЗІ

ТАРАС

Знову йдеш по землі од високої сивої кручі,

Тільки груди не палить ні гнів, ані сльози пекучі,

Одгриміло століття, за ніччю, за чорною млою,

Ожило твоє серце, повите людською хвалою.

Інші люди живуть, інші зорі палають, як в горні,

Ти розплющуєш очі, щоб бачити далі прозорні.

Інше поле колоситься, інші дороги і хати,

Простягаєш ти руки: народ свій великий обняти.

Той, що в давнім минулім конав кріпаком у неволі, Той, що став як господар сьогодні на братньому полі.

І земля урожаєм і жаром залізним повита,

І весняна дорога, що тьохка льодком з-під копита,

І степи Чорномор’я виводять синів своїх, дочок,

І схиливсь до поета посаджений зелен-дубочок.

— Ти заглянь до артілі,— поета зовуть таращанці,— З Катериною 1 підеш оглянути поле уранці

Чи на зборах посидиш, де люди — не темная маса. Комуністи, вперед, зустрічайте поета Тараса!

Хлібом-сіллю, суцвіттям, високими в небо гудками Хай стає поміж нас-і Вітчизни торкнеться руками.

І вона вже веде його з віку минулого, з ночі,

І розказує світові думи поета пророчі,

На граніті у Києві ставить під небо безкрає Так, що бронзова постать блакиття небес підпирає.

Не в землі він лежить — над землею стоїть,

як з граніту^

Так, що як не дивися,— а видно його всьому світу!

ДУМКИ ПРИ ОБЕЛІСКУ

На Волині з «Лісової пісні»

Між людей живе ясний мотив,

На Волині люди небезвісні Зустрічають сонце серед мив.

Пшениці колишуть яр-потоки,

Ні конем об’їхать, ні пройти,

І живе між них блакитноока Дівчина, така, мабуть, як ти.

Так же мріє в ночі темно-сині,

Так же з книги, мов з криниці, п’є Дівчина з колгоспної