Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

За синім морем доли, й гори,

І холод в ночі голубій,

За сипім морем ходить горе,

І я із ним виходжу в бій!

ЛЕНІНСЬКЕ СЛОВО

Де ранки світяться грозово І палять ночі каламуть,

Там ходить Ленінове слово І думи Леніна живуть.

За океаном, за туманом,

В американській стороні,

Я зустрічався з ветераном,

Що був в арденнському огні',

Що повернувся з поля бою У танку палений, без рук,

Що зараз носить із собою Не стільки спогадів, як мук.

йому з контузій ниє тіло,

Він не зігнувся, а всивів,

Його знамено почорніло,

Узяте в руки паліїв.

І наче змерхли світлі мрії У колі зради і оман,

І тільки очі молодії Він все зверта за океан,

Де ранки світяться грозово І палять ночі каламуть,

Де у труді вождеве слово І думи Леніна живуть.

Двадцятий вік гуде у штурмах, Де кожен день немов набій,

Прості і чесні люди в тюрмах Конають в Греції сумній 2.

Убизця хоче їх скарати,

Пролити кров на чорний брук,

І гнуться ковані заграти Від їх непідкоримих рук,

І очі їм горять грозово,

1 не страшна катівська лють,

Бо з ними Ленінове слово І думи Леніна живуть.

Те слово йде, иемов додому,

Де вбогі негри, в Оклахому®,

В тісну хатину, наче гість,

Несе своєї правди вість.

Йому замки не на заваді,—

Із лісорубами в Канаді;

Із шахтарями, де не є,

Воно в копальні гнів кує.

На Кубі, в Мексіці,— на півдні,— Ламає грати у катівні

І, не спиняючись ніде,

На площі в Токіо іде.

Чи в сиві гори, до В’єтнаму, Змива війни криваву пляму,

Чи б’є, напоєне снаги,

В індонезійські береги!

Надія світить малиново Людині в ночі грозові,

Велике Ленінове слово І думи Леніна живі.

Через степи, через долини Воно іде, мов гук сторіч,

Знов до кремлівської ялини,

Де спочиває наш Ілліч.

Як мати сина колисає,

Співає пісеньку свою,

Воно в тій пісні оживає Блакитним рястом у маю.

Як домен жар в загравній далі Литвом пашить в нічну блакить,— Те слово ленінське у сталі Могутнім подихом дзвенить.

І на родючій рідній ниві,

Що ланковій ласкає зір,

Воно в пшениці златогривій Заходить па колгоспний двір.

І на віки із сонцем чистим, Премудре, вічне, грозове,

У слові Партії огнистім Те слово Леніна живе!

ВІЗИТ

От завітали до мене в кімнату В номер гостиниці, по Бродвею,

Ті, що убогу мають оплату,

Дружбу свою ведучи з землею.

Ті, що на фермах і жнуть, і косять, Сіють, і орють ув осінь тиху,

А в снігопад їхні діти просять Центик убогий на хліба криху.

Ті, що худобу доять для ринку, Долари ж має хазяїн з удою,

Потім жують зашкарублу шкуринку І запивають, звичайно, водою.

Ті, що на тракторах вбогі, не раді. Фермерське поле ріжуть картате, Потім без праці, у листопаді,

Пішки й босоніж міряють Штати.

То не банкірська порода — янкі,

Що не шанують душі живої,— Переселенці із Бородянки,

З Косова, з Русова, із Лозової.

Десь в лихоліття чорнім потоці З голоду їм набрякали жили,

Десь в дев’ятсот у дванадцятім році Хати бідняцькі вони лишили.

І в безконечній далечі сірій,

Як попрощалися рапнім-рапом,

Мов журавлі полетіли в вирій,

Щастя шукати за океаном.

В автозаводі, понад станками,

Як не трудились в ночі безкраї,

Як не ловили його руками,

Злидні знайшли, але щастя немає.

В доках портових, аж очі з лоба Лізли в роботі у темні ночі, їх відшукала важка хвороба,

Тільки от щастя знайти не хоче.

І на землі, де халупи голі,

Де орендаторів ходить зграя,

Є вже і піт, і сльоза, й мозолі,

Тільки от щастя," на жаль, немає!

Сіли в кімнаті на крісла й лутки, Крутять махорочні самокрутки, ,

Руки важкі,— ними б гори котити, Ними б якраз — паліїв скрутити!

— Ти розкажи нам!

— Бо в нас з весною

Знов безробіття в полях та горе.— Встав я до них — і пшениця за мною Поля колгоспного встала, як море.

— Як там живеться?

— Наділи ж не панські?

Встав я до них — і за мною, мов садом, Русівські, косівські і бородянські Землі колгоспні задихали рядом.

— Правда, що в вас не соха-бідарка Шкрябає землю полями-лугами? — Встав я — й за мною тракторні парки Заблискотіли сліпучо плугами.

— Правда, що в вас?..—

Але правда стояла

Тут же, за мною, в оцій кімнаті, Пісню вела і жита наливала,

Крицю варила в ночі крилаті.

Йшла Бородянкою і Лозовою,

В школу букварики дітям рядила,

Із трактористами, із ланковою Добрі міста підіймала, стосила,

З лісонасаджень весняного шуму йшла до Кремля, розкриваючи думу Світлого розуму.

Ці ж сіроманці, Може, й не знали, що треба питати:

В Русові, в Косові, у Бородянці Родичам їхнім та правда як мати.

В них вона сіє поле безкрає,

З ними вона у Кремлі засідає!

І подивилися, чесні й прості,

І підвелися на повнім зрості.

Вже як виходили в мене з кімнати, Бачу,— в них руки стали крилаті, Бачу,— поширшали плечі робочі, Бачу,— огнем налилися очі!

КАТЮША

Я її почув, як в себе в домі,

Де вечірки билися вали.

...Негрів двоє в полі, в Оклахомі, Нашу рідну пісеньку вели.

І вона їм зігрівала душу Білим цвітом, шепотінням трав. Негрів двоє славили Катюшу,

Ту, що Ісаковський 1 написав.

Як вона прийшла за океани, .Крізь фронти і крізь важкі бої? Може, наші хлопці-капітани Завезли в Америку її?

Може, шторми і вали кипучі Від російських піль несли здаля?

І тепер стоїть вона на кручі, Бідним неграм серце звеселя:

Білим платтям, синім-синім зором, Наче плесом в тихому маю,

Двох беріз шептанням білокорим В рідно,му смоленському краю.

І мені наснилась — за горою Юнь моя, дороги і мости,

І тоді нас в полі стало троє В братськім колі пісню ту вести.

І вона тим двом палила душу, Піднімала з рабства і оман. «Выходила на берег Катюша» — За Великий Тихий океан!

$ *

*

Я плавав чужими морями, Чужими горами ліз,

Мати моя, о мамо,

Скільки я бачив сліз!

Ступав на високі пороги, Узнать, чи люди живі? Летіли чужі дороги В американській траві.