Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

А на тім знамені у поході, в огні,

Де задонські степи, і сніги, й кураї Зорні Леніна очі У зав’южені очі Проводжали синів у бої.

Ми ходили у ранах, повзли по болотах,

У розвідці, в саперах, в полках а чи в ротах. Знали ми у бою, де чужі, де свої.

Зорні Леніна очі У зав’южені ночі Проводжали синів у бої.

Не забуть мені бійців одвагу В'інші дні, як кажуть, по війні.

Все життя ношу оту присягу При гвардійськім ріднім знамені.

Де б не був, ніде не похилюся На землі „ясній і трудовій.

Тільки у задумі поклонюся Вірній клятві ленінській моїй,

Вже ж при тім знамені інші ночі і дні, Знов на рідній землі врожаї й солов’ї, Там, де Леніна очі У зав’южені ночі Проводжали синів у бої.

ВІТЧИЗНІ

Ти така незвичайна, багряна, Осіянна огнями — чому?

Може, кличеш на свято Бояна *, Розтинаючи блисками тьму.

Може, крицю гартуєш у горні, Щоб для миру гриміть, як громи, Де лежать твої недруги чорні Черепами, грудьми і кістьми.

Не шукав я другої на світі,

Бо другої такої нема,

Ти — як сонце, одна у зеніті,

Ти — як птиця на рідному вітті, Як любові хвилина німа.

Не питав я за компасом — де ти? Де за горами мрійна лежиш,

Як ішов на Карпати й Судети 2, На моравську і одерську тиш,

Як ходив я на прю із фашистом, Захищавши тебе у бою.

Зором ніжним, ласкавим і чистим Ти дивилася в душу мою.

І підводився па бойовищі Мідний колос, тугий, як горіх, Крізь замети, і ночі, і хвищі Все горять твої заграви віщі На земних полустанках моїх.

Через ночі важкі і чавунні,

Через рани і дикий осот Голосів твоїх сурми і луни Підіймали мене до висот.

І тому крізь вогні і навали На далекій чужій стороні Все твої ж солов’ї щебетали, Розриваючи серце мені!

І тепер, у новітнє світання,

Від твоїх солов’їних садів Пізнаю ївоє віще дихання,

Припадаю до рідних слідів.

Я люблю твоє майво зелене,

І Донбас, і Каховку ясну,

Світить зірка Жовтнева для мене У мою сорок третю весну.

Ти — як райдуга в добрій прикметі, Що народові щастя дає.

Ти, Вітчизно, ідеш по планеті, Підіймаючи серце моє!

* #

*

Там, де шлях лежить і гнеться колос* Де світанки, де отецький дім,

Скільки днів його великий голос Вів мене в житті моїм малім.

В революцію під рокіт грому,

Де в пожарах билися поля,

Голос той сказав мені малому:

■— Це для тебе буде вся земля.

Ріки ці під зорями в півнеба,

Дерева, як юність, голубі,

Чорноземне поле теж для тебе,

Хліб, і домни, й шахти теж тобі;

Дихай цвітом, росами в цім краї1,

Все земне бери — воно твоє Під червоним стягом ГІервомаю,

Що весну для тебе розів’є.

Лиш рости та набирайся сили, -Чесним будь в роботі та в бою.

Ой, які вітри в житті носили Юнь мою і молодість мою;

На мостах, над водами високо,

На шляхах курних і вогняних,

Між людей, що полюбив глибоко, Що віддав би все життя для них,

Вів мене у битві серед ночі,

Де життя палало, як свіча,

Той же голос, віщий і пророчий,

Вів мене — той голос Ілліча.

Був я в ранах, пив болотну воду, Знав я смуток бою й переправ.

Голос той, як вся любов народу,

Для життя їзід смерті рятував,

Щоб не знав я горя і напасті,

Знав кохання, чув дитячий сміх, Щоб прожив я в радості і в щасті Із народом у трудах своїх,

Поділявся з другом хлібом-сіллю, Думою сердечною в труді,

Піснею своєю по дозвіллю У травневі ранки молоді.

І ввібрав я в серце всі долини,

Шум дубів і клекоти орла,

І земля родинна і єдина Знов мене, як сина, повела

У веснянім у високім громі,

У шаблях- барвистих блискавиць,

У братерстві, при батьківськім домі, Від якого ворог пада ниць.

Землю що квітчає добрий колос І веде мене, як сурмача,

Партії великий віщий голос І безсмертний голос Ілліча.

Над лугами ворон кружить, За життям своїм не тужить, Пазури здіймає хижі, Вижидає крові-їжі:

Де б хатину, де б дитину, Де б кровини на хвилину, Де б пожару без покару, Де б то сліз глибоку чару?

Де б то взяти?

Чорні крила Розпласталися в пітьму, Але взять того несила,

Що не суджено йому.

Він летить і злісно кряче Над морями, в шумі нив, Бо новітній світ гарячий Шлях йому загородив;

І гудуть вітри супрутні, Вік двадцятий — буревій,

І рече мій край могутній: —Чорний ворон, я не твій!

Брала в руки долоню смугляву, Де доріжок узірка густа,

Про кохання, розлуку і славу Шепотіли старечі уста:

— Ця доріжка послалась крутою, Ночі сиві і дні в пожарі,

Ця — кохання твоє з гіркотою На вечірній зеленій зорі,

А на цій — твої радощі й болі, Давня юність конем виграє,

А на цій — і долини, й тополі,

Де родилося серце твоє.

Що так тісно ио-братськи вмістилось На маленькій долоні моїй:

Обгорілі мости й переправи,

Города із тривожної мли,

І полтавські задимлені трави На долоні, як сон, зацвіли,

І любов, і горіння, І скрута,

Давні друзі, привітні з лиця,

І розлука, як мачуха люта,

На доріжках отих без кінця..

Ти ж одного не можеш вгадати,

Бо стара вже, осліпла, без віч,

Як рука ця шпурляла гранати І фашиста вбивала уніч.

Не віщуй мені більш, індіанко,

Я життя своє вивірив сам!

Бубни б’ють, і хитається в танку Індіанський убогий вігвам.

* *

*

Я в помислах своїх не одинок І почуття свої не крав до хати,

Я не навчився цілувать жінок,

Зате ж братів умію зустрічати.

Так випало в малім моїм житті — Дороги, й сни, і урвища круті, Цілунок інший був мені розрадою,

І напуттям, і щастям, і порадою.

Коли війна гула, неначе в кратері,

Я пам’ятаю лиш цілунок матері.

Я знав цілунок мами на прощання, Коли'морозне дихало світання,

Коли при автоматах в кожушках,

Із материнським словом на розлуці Ми йшли у бій, у радості і в муці,

По лісових засніжених стежках,

Щоб взять траншею чи важкий редут,

І в поцілунку не було отрут.

Були брати, були звичайні люди,

Без лестощів,