Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Прийди тепер! Пізнаєм дочиста Все, що було і з радістю й журбою, Прийди, я жду. Наш явір вироста, Отой, що вдвох садили ми з тобою.

* Ф

*

Важкі вітри не випили роси,

Черлепі трави бродять буйним соком,

І вдалині під обрієм високим Лугів осінніх теплі голоси.

А при багатті хлопці косарі І комбайнери у спецівках синіх Вплітають сміх до цих лугів осінніх, Ведуть пісні під маєвом зорі.

Булькоче, пріє каша в казані,

А клен русявий хилить ніжно віти,

І йдуть в лугах, немов засмаглі діти,

І поминулі, і прийдешні дні.

Як хороше, як легко поміж них,

Між цих людей, в труді людей живих, Між ними жить і поклоняться літу, Свою турботу, снами не сповиту,

Свої думки у їхні перелить

На все життя, а тільки ж не на мить.

На все життя, з лугами, з берегами,

Із травами, із зорями в воді,

'Щоб не спіткаться більше з ворогами, Щоб не хилитись в горі та біді.

Лугів осінніх теплі голоси,

І перепілок бій па сінокосі,

І даль доріг в очах стоїть і досі,

І все те слухай і в душі неси,

Неси, неси і затамуй в собі Оді вечірні хмари голубі,

Цей спів дівочий — не велику тайну, Але для серця вічно живодайну.

А що б я був і що б зробити зміг Без цих людей, без цих ясних доріг, Без цих вогнів у польовому стані, Де трактористи-хлопці на світанні,

Пропахнені автолом та бензином,

З вагончика ідуть іздалека,

Де за мотором, як за рідним сином, Підводиться натруджена рука.

Бери ж собі і все в душі неси,

Де радують тебе на вольній волі Лугів осінніх теплі голоси І спів дівочий у вечірнім полі.

О спів дівочий у вечірнім полі,

Лугів осінніх теплі голоси!

* *

*

Любові Забашті

У розливі дзвінкої просині,

В безгомінні ясних світань Стану я тобі кленом росяним,

А вже ти, як ромашка, встань:

Щоб у мене зоря влюбилася,

А у тебе за брата грім,

Щоб тобі вся земля світилася Так, як ти у житті моїм.

В сніговії, морозом витими,

У холодну і сиву рань

Я тебе всю закрию вітами,

А вже ти, як ромашка, встань!

Щоб дзвеніла дорога пташкою І дівчата шептали в сні:

— Бачиш, клен подружив з ромашкою, Значить, добрій прийти весні!

* Ж

*

Що в полі могила З вітром говорила,

Говорила не могила,

А дівчина мила.

Де ти, зоре чиста,

Бачила танкіста,

Де ходила за гаями Видом промениста?

Чи я ж у недолі?

Я на вольній волі.

Говорила та зірниця З дівчиною в полі.

Де його забито,

Де землею вкрито,

В стороні отій німецькій Виростає жито.

Підведись, юначе,

Серце дай гаряче.

Пам’ятай, що в ріднім домі Хтось по тобі плаче.

...Він устав з могили,

Повен цвіту й сили,

І ніженьки-походоньки Пішли, як ходили,

Крізь фронти затислі По Дунаю й ВісЛі,

До тієї дівчиноньки,

, Що в нього на мислі.

Пронеси мою думу ясну Крізь світання, і тишу, й порошу, Так, як я через ночі.без сну Твій незраджений образ проношу,

Тож мені, тільки слово майне,

Що ім’я твоє враз нагадає,

Давній спогад обпалить мене,

Мов у лузі цвітіння безкрає.

Дні хороші і літа мої,

Що забули спочинок і втому,

Все летять, як малі солов’ї,

Все від серця, до тебе, додому.

Де походжено стільки стежок,

Де забути всього ми не в силі,

Де осінній білястий сніжок Промітає шляхи твої милі.

Підійми моє серце з печалі, Блискавками до дііа просвіти. Сиві далі, розжеврені далі Кличуть знов у далекі світи.

Може, стать мені голубом в літі? Вийся, голубе, вище лети!

Чи широкою нивою в цвіті Пролягти для людської мети?

Чи розлитися синню-рікою,

Чи, як злива, що зроджує грім, Загриміти в своїм неспокою,

У гарячім диханні своїм?

Скажуть люди: не ранки похмурі Оспівав вій в загравні літа. Глянь, як небо цвіте після бурі, Ні, то серце його зацвіта! (

Не готовлю нічого для тебе в житті —■ Ні затишних кімнат, ні м’якої постелі, Тільки думи мої, вогняні і веселі,

Та безкраї дороги, далекі й круті.

Не пошлю я гінців передати привіт,

Бо розсідлані копі в моєму загоні. Тільки клекоти серця палкі та безсонні Полонять твій ясний незахмарений світ.

Не пишу я листів тобі. Що ті листи?

Бо згорає папір од моєї розлуки. Крапелину надії і повені муки Не беруться на пошті тобі донести.

Може, в дальню дорогу послать солов’я, Хай летить, і щебече, і щастям сія,

І співа па тополі, десь на отчому полі, Під вікном, як надія моя.

ПАМ’ЯТЬ'

Поле, бувало,^квітне — одквітне, Соки буяють в тихому клені,

А понад нами небо блакитне А попід нами трави зелені.

Дальня дорога в’ється за обрій, Мчать поїзди, як завжди, буйногриві. Думи родилися в злагоді добрій, Бились серця у єдинім пориві;

Жевріло, слово, мов колос від спеки, Жевріло, билось ясною луною.

Друже мій вірний, друже далекий, Десь ти за часом і десь за війною.

Десь на розпутті тривожних станцій, Десь на ночівлях в колгоспній хаті Бачу тебе в кожушку, в ушанці,

Руки твої на важкім автоматі.

Падали бомби в марево літнє,

Ми залягали при тихому клені,

Все ж понад нами — небо блакитне, Все ж попід нами — трави зелені.

Лізли фашисти здалеку й зблизька, Аж захлиналися люттю-злобою. Може, й не треба тобі обеліска — Колос пшеничний росте над тобою.

Та виходжають дівчата у ланці,

Та рожевіє проміння уранці,

Та пробігає вітер загірний,—

Друже далекий, друже мій вірний!

Що ж говорити? Війна — не забавка, Мертва й холодна, як сніг у завою. Он виростає донька-красавка,

Вірна жона залишилась вдовою.

Я їх покличу — твоє заповітне,

Я поведу їх у дні небуденні,

Хай понад ними — небо блакитне, Хай попід ними — трави зелені.

* *

*

М. Рильському

Не одну ще дорогу пройду у житті,

Не одну подію душею ізміряю.

В серці людини не в самоті —

В дружбі, в любові Вірив і вірую.

Вірю у воїна в час розлуки,

Вірю у пісню, як в легіт ріки,

Вірю в людські трудовії руки,

Що землю квітчають на довгі віки.

Вірю дитині за партою в школі,

Вірю в травневий ласкавий