Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Як вірить син отцеві свойому!

Тому й шумлять під бурею дерева,

В вечірніх загравах, через фронти, Тому й радіє сиве місто Лева.

— Мої окривджені, мої брати!

$ $

*

Танкісти, і наводчики, й сапери,— Увесь завзятий незрадливий світ,— Ми менш говорим про майбутні ери,

А більше — скільки стоптано чобіт.

Ну що ж, за діло, молоде і праве,

Не всякому життя прожить дано,

Це скаже кров, і спопелілі трави,

І полкове гвардійське знамено,

І всіх доріг смертельні повороти,

Де нам судилось яросно пройти Огнем скорбот, і клопоту, й роботи,

І нашої людської доброти.

* «

*

Осінь їде на возах-двоколках,

По вибоїнах і по осколках,

По накатах, темних бліндажах,

По душі людській, що жде в окопі, По дорогах воєн у Європі,

В свисті вітру, в блискавках-ножах.

Стеле синь полотна туманами,

Шле гусей у небо над ланами, Журавлів замріяні ключі.

Навесні покличе їх додому Над моря і далеч невідому Сяйвом зір дніпрових уночі,

І вони, од виснаги худющі Через гори, вибалки і пущі Прилетять у гнізда в зелен май. Так і ти неси мене, судьбипо,

У світанки, в ночі горобині,

В рідний мій, у рідний отчий край.

Від костьолів, готики глухої,

Піль чужих у сніжному завої,

Слів нерідних, прощавань не тих... На супрутнім вітрі серед бурі, Через вік і маяки похмурі На розпутті воєн вікових.

За лісами, білими містами Мати скрикне, припаде устами, Батьку радість блисне ув очу.

Через сто земель з вогнем загірним Журавлем худим і непокірним, Рідний краю мій, я прилечу!

* *

*

За тихим степом тліють вечори,

І сивим пилом криється дорога,

І молода зоря золоторога Сіда, як птиця, в шумні явори.

Хіба ж я мало тих доріг топтав, Вдихаючи гарячий погар трав, Ковтаючи махри димки ядучі На Одері, на Пшемші *, і на Случі2,

І на десятках рік без переправ.

Збери шляхи мої — і встане даль, Річки з’єднай — і встане синє море. Чому ж душа тривогою говорить І серце б’є, як молотом коваль?''

На схід погляну — голос мій дрижить, І явори хитають головою.

Отам мій світ, моє життя лежить За обрієм, за даллю, за війною.

Від празьких веж і кам’яних хрестів,

Від звалених бомбьожкою мостів,

З дунайських гирл, з моравських луків, з грому Підводься, серце, і лети додому!

Зустрінеш друзів — щиро говори,

Зустрінеш матір — припади к порогу,

Там, де шумлять могутні явори,

Стрічаючи зорю золоторогу.

# *

*

Вечірню сизу даль узором срібним куто, Міцний недосвіт б’є, холоне на очах.

Лише дуби шумлять, немов тяжку покуту, Століття несучи на згорблених плечах.

З’явись, мій світлий дню, світанку мій

рум’яний,

У молодість, в похід налагоджуй човни,

Збирай товаришів у коло полум’яне Із рідної своєї сторони.

Щоб сіли ми за стіл і випили за вдачу,

Забувши сніг, і пил, і посвисти свинцю,

Лиш наші добрі дні і нашу кров гарячу Згадаєм в сотий раз, як велено бійцю.

Як велено бійцю, бо він пройшов півсвіта Крізь вибухи, жалі і вогненні вали.

Ото йому, як дар, важкі чотири літа Вечірню сизу даль у зорі заплели.

* *

*

За теплушками рейки синіють,

Пахне смолками рідна земля.

І сосонка під небом видніє,

Як в зеленій краватці маля.

Підвелася з Дніпра по Карпати, Семидвіта, ярка, горяна.

Сто земель я ходив і проходив, Сто річок перебрів у броди, Порохами баїв і походів Закурились юнацькі сліди.

Бийся, щастя, як спінене море, Орлім клекотом, цвітом доріг. Так ходили, мабуть, Святогори, Щоб, умившися кров’ю і горем, Повернутись на отчий поріг.

ХУСТОЧКА ЧЕРВОНА

Як я проводжала милого із дому,

Не забудь в поході та вертай живим.

І поїхав милий з-під вогню і грому, Хусточка червона розцвіла за ним.

Хусточку червону я подарувала,

Вишиту барвінком у тривожні дні.

Як я дожидала, як я виглядала,—

Може, прийде звістка радісна мені.

Та не всім, як видно, добрі будуть вісті.

Одлетіло літо, одійшла зима,

їдуть піхотинці, вершники, танкісти,

А мого між ними, а мого нема.

Тільки десь надвечір, під липневу зливу, Вийшла за ворота — кінь в полях біжить, Обірвавши повід, розметавши гриву, Хусточка червона на сідлі лежить.

Я не похилюся, з горя не заплачу,

Про коня сусідам слова не скажу.

А любов юначу, а печаль гарячу Хусточкою тою щиро пов’яжу.

Вийду за ворота, стану як тополя, Хусточка червона в далі голубій.

Хай бійці в дорозі і танкісти в полі Милих споминають, ідучи на бій.

Бийте, коні, копитами в груди, Пролітайте за вітром, года.

Хто любив, загубив — ие забуде, Хто ненавидів — теж пригада.

Той, хто бився,— посадить калину Чсрвоиицю, китяжницю-яр.

І нестиме в житті до загину Серця доброго стукіт і жар.

Слів для правди йому не шукати, Він товариша в кривду не дасть.

І земля, наче страдниця мати,

З ним поділить журбу і напасть.

МАРИНА ІЗ СВАРОМ’Я 14

Де ти, Марино із Сваром’я, де ти?

Ось я про тебе і маю річ.

Гаснуть у плавнях летючі комети,

Тихо вмирає на заході ніч.

А ти перев’яжеш і не засмутиш,

І ми із тобою як рідні сини.

Танки ладнаються в Борки2 на Лютеж3,

На Вишгород рвуться наші човни.

А нам би проїхать, пройти і не впасти,

Де дихає ранку ядуча імла.

Яким ти веслом кермувала до щастя,

Якою дорогою нас провела?

Якою клятьбою, чи болем, чи вірою Заворожила мене на віки?

Дихає ранок імлою сірою,

Свищуть, мов кулі, густі лозняки.

Сниться нам Сваром’я, Сварог4 і Сварбог5, Взятий у лещата ворог, як змій.

Ну, протитанкова, ще раз удар-бо,

Нумо, Марино, провести зумій,

Хлопці ж які, неспокійні та браві,

В очі поглянеш — аж сяють до дна. Триста бійців на твоїй переправі,

Човен і ти — липі надія одна.

Вийшли. Добрались. Земля як скорина, Нам у Петрівці6, їй в Сваром’я час.

— Що ж, прощавайте, бувайте, Марино, Будем живі, то заглянем до вас.

Будем живі... Хто вернувся — не знаю.

А з-поміж них насудилось мені З бою плисти до дніпрового краю Так, як тоді уночі на човні.

Так, як тоді, у ночах і загравах,

Де обривалось життя, як струна.

Долі питати на всіх переправах,

Може, Мариною зветься вона?

* *

*

Знов підійму я руки робочі До вітру і сонця, хмар