Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Ти моя порадниця і вчитель,

Біль і сни, й доріженьки круті,

Ти ж мені — партійний поручитель Ленінської правди у житті.

Інших я питань не пам’ятаю;

В тій хатині думалось мені,

Як вернуся до свойого краю У дніпровській дальній стороні,

Як зустріне хата необжита,

Батько й мати десь при каганці,

• Як колоссям молодого жита Залоскоче вітер па руці.

І не те щоб святом не відбилось Чи коханням в золоті волось,

Тільки щоб здійснилось все, що снилось, В муках квітло і не одцвілось.

Але й те гадав я, чесне слово:

Як уб’ють — то невеликий гріх,

Тільки щоб у серце, щоб раптово,

Щоб і мертвим бути між своїх;

І не впасти зразу під копита І на землю в лютому бою,

Хоч і мертвим крок чи два ступити На радянську, нашу, на свою.

І щоб друзі пригадали гірко,

Як, смішному, видилось мені З красною зорею із фанірки Ту могилку в полі, в полині...

Бо мені доволі хліба й солі Там, де смерть кладе свою печать,

Там, де танки стогнуть в синім полі,

Над Заволжям кречети кричать,

Бо мені бомбьожок сиві кросна Вже звичайні, як дихання трав. Секретар сказав:

— Одноголосно.

Що ж, вітаю,— і поцілував.

І обняв, поранений, рукою,

Але це вже лірика, либонь. Скільки літ минуло в неспокою,

А на серці жевріє вогонь,,

Може, вогник, як на те казати, Що не гасне в радості й біді,

Що узяв я з партквитком солдата В партбюро у Красній Слободі.

І не трави й зелен сад В щирім слові стеляться, Сталінград мій, Сталінград, Вогняна метелиця.

Між доріг і між застав,

З блисками колючими,

Сивий вік в шинелі встав Над твоїми кручами.

ЗАПОВІТНИЙ САД

Лягли удаль широким світом Не раз перейдені мости.

Яким же цвітом — неодцвітом Сорокаліття заплести?

Небес роздолиіце безкрае, Світанків юних зорепад,

Шумить, шепоче, виростає Мій заповітний рідний сад;

Та ще в житті,— в моїй долині,— Чи дні ясні, чи горяні,

І темні ночі, й ранки сині На душу просяться мені.

Де люди йдуть на добру раду,

Де.сяє щастя, не журба,

Мій заповітний вольний саду» Народу рідного судьба!

Тебе садили ми колись,,

Лиш не хились та не в’ялись! Твої тополі ген на волі І врожаї у чистім полі,

Дубів пагілля молоде І вогнищ маєво руде',

Стежки і роси лугові,

1 день встає в своїй надії, Клекочуть з грозами Росії Вкраїни грози трудові!

Були ж: зима й холодна хвища, Війни смертельний, злий удар, Були вогненні попелища, Фугасок лютий чорний жар.

Було: землі криваві жили В напрузі билися роки,

Як ми фашиста придушили І розтоптали на віки.

Було...

Не вернеться сваволя,

А все ж вчувається мені Той материнський плач із поля В святій, у рідній стороні.

І партизанський гнів розплати В своїм., у спаленім дворі.

Усі важкі, тривожні дати У тім людськім календарі Мені ввижаються.

Устань,

Зелений саду, не досаду,

Тобі ж несу я на пораду Жадливу спрагу сподівань, Устань, війни своїм крилом, Пролийсь цілющим джерелом На серце!

А з твоїх стежок

Я посаджу собі у хаті Той Білорусі яр-лужок І Волги падуби крислаті,

І запорізька лита сталь Тут заклекоче, ніби з горна,

На вікна ляже яснозорна Дніпра-Славутича кришталь,

Мій рідний саду!

І тоді'

Я, вже багатий у труді,

У дружбі, в радості, в шуканні,

Іду до тебе на світанні В гарячі літа молоді;,,

Твої пісні, твою мету В сорокаліття заплету!

Рости, пишайся, повен квіту,

Тебе не візьме воєн град, . Радянський, ленінський — для світу, Для щастя людського й привіту, Нема кінця твоєму літу,

Наш заповітний рідний сад!

БІЛОРУСІ

Не у снігах, не в важкій завірюсі,— Сонцем і медом наснажено спокій, Літо цвіте у садах Білорусі,

Літо стоїть на Вкраїні широкій.

Знову я руки тобі простягаю,

Плине до тебе думок моїх ноша, Здрастуй, долино братерського краю, Здрастуй, земля білоруська хороша!

Тут мене друзі сердечні чекали, Низько вклонюся їм щирим поклоном, В’ється безсмертна дорога Купали, Коласа 1 голос прокочує дзвоном.

Білоруська земля на границі,

А границі між нами й нема,

Мирні люди, і трави, і птиці,

І вечірніх полів зоряниці,

Як судьба, як свобода сама.

Тракторів золоте рокотання,

Нива Зелень-мережку снує,

Та високе безмежне світання Над борами до сонця встає.

Серце маючи добре і чуле,

Знаєш ти і труди, і бої,

Хай на хвильку загляне минуле На зелені світанки твої,—

Як вставала ти в грізній прикметі,

В пожарі колихалась блакить,

Всі сніги, всі льоди на планеті Можна б тим пожаром розтопить!

І гарматні важкі землетруси Вили в душу і в спів солов’я.

Білорусь ти моя білоруса,

Синьоока, як мати моя!

М,ногострадна! Близька в нас розмова, . Білорусь ти моя Білорусь!

. Хай посвідчать книжки Кулешова 2 І підтвердить це Бровка Петрусь 3

В нас одна судьба ї одна хода,

Як потік гарячий, кипучий,

«...а в поле вярба,

Под вярбой вада»,

Там, де стогне Дніпро ревучий.

Хліб і сіль — навпіл,

Все не оповім.

В бліндажах, сніжком занесение Був наш рідний дім.

В’ється вороння З ранку до півдня,^*-Білоруска українцю Подає коня.

Де Донець хлюпоче дзвінко,

В ніч тривожну, грозову,

Білорусу українка В’яже рану горьову.

«...а в поле вярба,

Под вярбой вада».

І одна журба,

І одна хода.

Т-а ще хліба .шмат.

Та ще рідний брат,

Щоб Украйну й Білорусоньку Визволять з-під грат.

Як нам світили вогні на розстанку В ночі тривожні під гул батареї,

Шану складаю Максимові Танку 4 — Другові й братові юні моєї. •

Голос поетів і дужий, і чистий Б’є мене в груди, як хвиля прибою, Пимона ГІанченка 5 слово вогнисте Взяв я у серце й несу із собою.

Пісня у нас ні для кого не лишня, Вчимось дивитись не мілко, не вузько; На Україні Остапова 8 вишня Жалить, немов Крапива 7 білоруська.

Як ми навчилися жити й дружити,

Ти ізі мною, і я із тобою,

Колос до колоса стиглого жита,— Судьби стають однією судьбою.

Серце гаряче повік не вміліє,

Жити.нам вічно в одному розгоні, Нести разом із синами Росії Партії нашої стяги червоні.

Славтеся щиро, і гори, і трави,

Люди, і птиці, і сонце, і квіти,

Слався, велика, безсмертна Державо, Славтеся, Леніна вічні завіти.

Вже ніколи важкі землетруси Не ударять у