Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

І вітер віє, і цвіте блакить.

І як мені з моїми солов’ями Твоє життя у пісню перелить?

О солов’ї на канівській горі!

ІЗ ЗБІРКИ «ПОЛУДЕНЬ ВІКУ», 1960 р.

И< *

Середина двадцятого віку, іди І постукай людині в незамкнену хату Не зловісним пожаром, не криком біди,

І не клекотом бою у ніч розіп’яту.

Сонце краще горить — серединою дня, Доспівають сади — серединою літа.

Ти ж мені і товариш, і брат, і рідня,

Вік двадцятий, надія, не горем сповита.

Я з тобою навпіл все життя поділю:

Хліб, і сіль, і краплину гіркого жалю, Краплю щастя — на двох і дихання любові, Клекіт серця мого розпашілого в слові.

. У твоє, у столітнє, як хочеш, віллю.

Тільки йди поміж люди, ставай на роботу І чолО не втирай від солоного поту.

Вік прожити — не ниву пройти гомінливу, Ну, а ти вже із нами пройди тую ниву!

РЯДКИ ПРО ЛЕНІНА

* *

*

Прийшли до нього в гості ходаки,

У личаках, у армячишках сірих, Оті, що по Рязанях, по Сибірах Нужду коптили не роки — віки.

Оті, що знали кайдани, й батіг,

І вітер гніву, що надію сіє,

І їм в очах світилася Росія Майбутніх здвигів і нових доріг.

Поклали в дар — не золоту парчу, Поклали хліб — дарунок Іллічу, Важкий житняк із остюком колючим, Як знак землі свободам неминучим, Як плуга знак і як проклін мечу.

І він той хліб, помазаний пірцем, Поцілував, підняв не для розлуки, Немовби землю рідну взяв, на руки І не стемнів, а просвітлів лидемі

* *

*

Матерії і людства творчий дух.

Землі хода в своїм орбітнім колі Тоді з’єдналась в свисті завірюх В один порив, в одну жадобу волі.

І ритм життя, і пошуки сторіч,

І муки щастя, й думи в самотині — Усе зійшлося на одній людині З ім’ям простим і людяним — Ілліч*

Нехай не знав я тих грозових літ, Пізніших днів узнавши кров і піт,

Та він живий веде мене й сьогодні,

І світ, як велет, вставши із безодні, Його ім’я несе як заповіт.

5{і

*

Час гіркий не в золоті скрижалів,

Ніч' совину банда пойняла,—

Отамани чорних ідеалів,

Мракобісся, підступів і зла.

І нелегко крізь важкі остроги,.

Крізь підпілля, кайдани й л}си Бачить промінь дальньої дороги, Розпізнати віщі голоси.

І нелегко на чужій чужині,

Недругів долаючи удар,

Воскресити віру у людині,

Нести іскру, що спахне в пожар.

Щоб пізніше, в гомін революцій, Мудрістю, якій дивує світ,—

Сиву землю, спопелілу в муці, Повернути до нових орбіт!

* *

*

Далеких днів відкотиться луна,

І бронзи тон притишиться, й на плити, Що ними йшли літа, як слідопити, Різець нові вкарбує імена;

Все суєтне на вічну ляже тлінь,

І зродить серце поритми могутні,

Над іншим віком зорі п’ятикутні Світитимуть шляхи для поколінь.

Та не різцем, не золотом у спадку, Його ім’я бери собі, нащадку,

І мисль, і правду, й ленінську мету,

Щоб ти колись, у інші дні суворі,

В його житті, немов краплину в морі; Пізнав душі своєї ясноту.

# *

Хай буде так, як він того навчив:

Із іскри — жар, з зерна — важкий налив, З' граніту — шлях, із квіту — теплий мед І зір людський, що прагне лиш вперед.

Хай буде так, як заповів для нас:

Із праці — щастя, з ночі — світлий час,

Із мислі — подвиг, з мудрості — вогонь,

І подих віку — вітром біля скронь.

Хай буде так, як діяв наш Ілліч:

Усмішка людям. Доброта із віч,

І для людини — щастя повні ріки.

Не відступи І стій на тім повіки!

* #

*

Змалював би я його не в затінку, Тільки б там, де квітня міражі,

Як то він мою стрічає матінку На старій обухівській межі.

Як вона вгощає пиріжечками,

Ленінові руку подає,

І тополі хиляться вершечками,

І майбутнє встало, як своє.

І Дніпро широкий, мов сторіченька, Грає, дзвонить на нових ключах,

Матері моєї темна ніченька Світиться у ленінських очах.

Біля неї я стою дитиною,

І жіноче слово плине вдаль:

День — як осінь, вік — із хуртовиною, Злиднів'тих не жаль. Надії жаль.

Слухає Ілліч слова суворії.

— Будем, мамо, з хлібом за столом! — І шумлять, шумлять вітри історії Над його задумливим чолом...

ПОЛУДЕНЬ ВІКУ

* *

$

Не ганьте, друзі, за непривітність, Що ніби часто скупий на слові,

Що в мене інша стає заквітність І навіть зорі йе малинові.

Ні, то у фарбі, в душевнім тоні І струни, й птиці нові курличуть,

І на житейськім моїм пероні Теплушки інші у далеч кличуть.

І я, напружений їх луною,

І я, відсвіжений далиною,

Немов солдат, що іде до бою, Найкращу зброю беру з собою.

Щоб вам же, друзі, принести в слові Ті ж самі зорі, що малинові,

І подих віку з новітнім громом,

Як свист ракети над отчим домом!

* *

*

Вже часто люди почали казати: чНа трьох дорогах в нього височінь; Зелена юнь, а там війна й гармати, А далі — мир, і жито, й далечінь, Мовляв — кружляє в певній течії, Мовляв — вертає на круги свої...

А що ж мені: забуть свої літа,

Ті янтареві, прозірні, дитячі,

Де лан кладе тугі снопи гарячі'

І вишнячок в долині зацвіта?

Де сніговиць важуча крутія Курить, мете шляхи на небокраї,

Сопілка в хаті грає, серце крає,

Тужиль моя і посестра моя...

І де я вперше вичитав слова,

Моєї мови золоті скрижалі,

І материнську пісню в тихім жалі,

Що й по сьогодні в серці як жива.

Хіба ж, скажіть, у тім моя вина,

Коли у груди вдарила війна?

Я, автомат узявши в тверді руки,

Сльозу ковтав, відчувши біль розлуки,

І гнівом жив, і горе пив до дна —

За хліб, за сіль, за кожен колосок,

І за тремтячий тихий голосок Дитячої жалоби, за криницю,

Завалену тілами у крові,

За те, що мертві встануть, як живі,

І принесуть тортурів багряницю На суд людський.

За все я горе пив: За попіл міст і за ридання нив,

За чорний холод в мерзлому окопчику,

За шлях бомбьожок вдаль без вороття, Де довелось мені, по суті, хлопчику, Також вбивать — і тим робить життя.

Те все на серці врізалось мені На довгі літа