Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

* *

*

Падуби, закуті в панцири зимові,

Під замети стали в сніговій обнові.

М’язуватим тілом підійнявши кроння, Розметавши в небі чорне гайвороння.

Солов’ї над ними щебетали літом,

Атомна ракета пролетіла світом.

Молоденький місяць став шляхи верстати, Щоб могла людина ріг його дістати.

КІНЬ

Хтось розсипав овес у небесній лазурі. Кінь по-своєму думає думи безкраї,

Як возив революцію в посвистах бурі На Дніпрі, на Дону, на широкім Дунаї.

Як, хребет надриваючи, тягнучи плуга,

Чорні ріллі копитив на яре й на жито. Придалася врожаєві кінська потуга,

І зітхати ще рано. Життя не прожито.

Хоч уже й захлинаються різні поетики,

Що пора, мов, забути цю дику тварину,

Що у кінськім хвості щось замало патетики,

А йому наплювати. Він знає людину.

Тільки інколи ревність просвічує в зорі,

Бо не встиг усе поле зорать для планети,

Бо не серце його калатає в моторі,

Бо відстав па хвилину від вітру й ракети!

* *

Залетіла сива пташка, сіла край порога.

— Полетімо, друже, в вирій, саме час-дорога.

Сіре небо, жовті трави, в холоді озера.

— А на кого ж я залишу, пташко сизопера,

Землю-матір, жар калини, клени пелехаті, Недороблену роботу у великій хаті,

Ту дорогу, пилом криту, ген на видноколі,

І любов мою, й надію, як тополю в полі?

Ти сіренька та маленька можеш всюди жити, Не таке ж моє гніздов’я, щоб його лишити.

Я мостив його літами, зберігав без краю,

Я світив над ним зірниці з Волги до Дунаю!

ХЛІБ

Я навіть чую, як він дихає, Зеленим зводиться лицем,

Щоб серце радувать не крихою, Не перецвілим сухарцем

1 не закальцем із шкуринкою А наливає сік і цвіт, '

Щоб зрлотистоїр СТЄ0ЛИНКОЮ Оповивати цілий світ.

Щасливим, радісним і змученим Він є основою основ,

І короваєм на заручини Благословляє сам любов.

Ц# місяць, ніччю горобиною,

Зійде людина в синій млі І покладе його хлібиною,

Як дар від матері землі.

* *

*

Не забувай за отчий свій поріг,

Але й кермуй політ за обрії незнані —

І мі|слі, і часу закони невблаганн]

Неси в будучину, на плетиво доріг.

В сердечнім річищі, де пристрастей потік, Є іцший жар, і цвіт, і тони, і відміна, Розряд, і струм, і пісня солов’їна,

І серце з атомом карбують нині вік.

_Лцш одного не сподівайся ти —

Не жди, не клич собі спокою й самоти,

Бо день нових звитяг встає на оболоні,

І стискуй молота в натрудженій долоні, Де твій народ кладе дорогу до мети!

ВЧИТЕЛЬКА

(Пісня)

Сонечко встає, і в росі трава,

Біля школи в нас зацвітають віти. Вчителько моя, зоре світова,

Де тебе питать?

Де тебе зустріти?

На столі лежать зошитки малі,

І роботи час проганяє втому.

І летять-летять в небі журавлі,

І дзвенить дзвінок Хлопчику малому, „

Скільки підросло й полетіло нас В молодій весні, В КОЛОСИСТІМ'полі,

А у тебе знов та ж доріжка в клас, Той же явір паю Під вікном у школі.

Двох синів твоїх узяли фронти,

Бо на рідшії край впала чорна злива. В партизанську ніч посивіла ти,

Як в тяжкий мороз Неиожата нива*

Знов щебече юнь і цвіте трава, Пізнаю тебе в постаті несхилій. Вчителько моя, зоре світова,

Раднице моя На Вкраїні милій!

* НІ

*

Прапор* червони# був серед бою,

Там, де атаки несамовиті.

Він почорнів, як людина, журбою З того, що друзі упали вбіпі.

А за Дніпром, де Вкраїна мила,

Ярий багрець сивина покрила.

А за Дунаєм, у смертнім гулі,—

Вісім осколків, чотири кулі...

Тільки древко у руці не холоне,

Все, що за правду,— вічно червоне!

Заграви вітали на нього^ з блакиті, Важко-червоні вогні вагранки,

Зорі багряні, росами вмиті,

Віку двадцятого красні, світанки.

Дивляться з нього в темнії ночі5 Мудрістю мрійні ленінські очі.

зза

к

Під кайла скрегіт і під дзвін лопати Взялась людина джерела шукати.

Дробила камінь, різала корчі, Світанком — труд і труд важкий вночі,

Корунд, і глина, і валун-граніт З людської праці орошались в піт.

А їй казали:— Що то є за діло?

Тобі з натуги тіло почорніло,

І чорна ніч колишеться травою,

І чорне небо вже над головою,

І чорне все... Роботи тут навік! —

Та враз ударив джерела потік,

І вгледіла людина у воді Свої гарячі очі молоді.

І вгледіла, що в оболонь налиту Лягає небо, сповнене блакиту!

Як добре знать від джерела людині, Що небеса не чорні е, а сині.

* *

*

Г'еи за лісом., за морем Щастя билося з горем.

Горе чорні та сизії Виставляє дивізії.

Всі печалі — піхотно,

Всі йожари — поротно,

Сльози — ділить на взводи,

Рани — в перші походи, ’

На криваву мороку —

Ставить атомку збоку.

А вже щастя ніколи Людям очі не коле: Виставля на пісочок Із зерном колосочок.

Люто вдарили в хмари Всі печалі-пожари, Сльози, рани і атом — Горе буде зернятам!

А зернята поволі Лиш розсипались в полі, Встали ранком над краєм Стоколосим врожаєм!

НОВОРІЧНА ДУМА

Погожий день загляне в дім,

Те, що згадав я, розповім.

Зверну зі шляху на стежки Мого дитинства на Вкраїні,

Метуть, звиваються сніжки,

І вечори прозоро-сині Дзвенять підківками чобіт Біля засніжених воріт.

І я, було, тоді дитина,

Жив по своїм календарю.

Нового року вечорина Веде світанкову зорю,

І вже біжить юрба хлоп’ят,

Торбинки латані — до п’ят,

А в них пшениця-яровиця,

Бери у пригорщі сповіль,

На посівання — лиш пшениця,

А на підсівку вже кукіль...

І відчинялись теплі хати,

Благословіте посівати!

І посівали сівачі На тихе покуття вночі.

А там — Мамай ‘, за ним — Голгофа 2, «Авроры» залпи у вогні,

І поруч з богом Саваофом3 Будьонний скаче на коні.

І вже здавалось господині,

І малюкам здавалось нам* Зросте врожай на десятині,

Що нарізає комнезам;

Що на людській широкій ниві Жита вколосять буйний сік,

І нещасливі — вже щасливі Зустрінуть рік, а може, й вік.

Пішли удаль дитинства дні,

Та як то хочеться мені Вернуть ті замети кошлаті І посіванки в мирній хаті На щастя в рідній стороні;

Щоб людям посмішка в лиці Була, як тихі промінці,

І щедро б сипалась пшениця,

З ялинки капала б живиця