Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

*

Є слово — паче мед, як хміль і як потік,

А є слова такі, що ломлять скелю дику,

З клітин вогшо і сліз, з важкого болю й крику Не зіткані, ні, ні!. — злютовані навік.

Те слово, наче мед,'солодку жде весну,

А те, як потічок,— його журба ке сушить,

Лиш знак вогню і сліз обпалює* і крушить,

І мертвих воскреща, й живих лишає сну.

Йому ясна мета, підвладний рух і час,

Йому зрідиі земля, а не вороння чорне,

Любов’ю роджене і кривдою незборне,

В грядущі наші дні несе його Тарас.

❖ *

*

Хотів би я стати явором в полі,

Що він по ньому тужив у неволі,

Явором сивим в морози люті,

Що він по ньому мріяв у скруті.

Та не хотів би я каменем стати,

Що він на ньому любив писати

Свої скрижалі, свої печалі,

Каменю чорний на Кос-Аралі!

Щоб з того явора зелен-віття Перехилялось через століття.

Щоб з того каменя біля кручі Не повертались літа пекучі!

Поета ж серце живе віками,

На явір схоже, а не на камінь.

*

День старий заглох, як темна пуща, Інше встало маєво століть.

Твого сердя мова невмируща Зводить крила, бронзою дзвените*

Слово добре, ніжне, і крутеє,

І глибинне, наче плин ріки,

Принесуть новітні Прометеї,

І Микули.'і Залізняки.

Навіть в муках є надії сила,

Навіть в смутку.— б’ється щастя птах, Пісня, що народ заколосила,

Вироста в симфонію звитяг.

І в людському, щедрому братанні,

У сім’ї радянській, з-під промінь,

Тая пісня, на найвищій грані,

Від Тараса йде до поколінь.

Не страшні їй ніч і осторога,

Ані лжа ворожа на біду.

...І дзвенить, дзвенить моя дорога У його у вічному саду.

* *

*

Тож скільки треба таїть любові В своїй, недолі, в солдатській* скруті,

І так затятись на віщім: слові,

Щоб з нього тліли й кайдани куті,

І крізь прокльони й важкі заграти Ясну будуччину пізнавати.

Тож скільки треба нести надії Крізь далі темні і невеселі,

Щоб* літа гублячи молодії,

Зорю Вкраїни стрічать в пустелі І сміхом гірко сміятись в-ночі,

Що в бога сліпнуть старечі очі.

Тож скільки треба в пітьмі днедавній Терпіти кару, як злу негоду,

В убогій книжечці захалявній Носить надії свого народу,

][ сині гори, й дніпрові шати,

И садок вишневий, що біля хати.

Та над.століття, над повінь лиха, Могутній голос говорить стиха:

— Нічого, брате, я не зрікаюсь, Караюсь,

Мучуся...

Але ие каюсь!

* *

*

Ішли з тобою, наче свідки днів,

Як сполохи і думи безбережні,

І Чернишевського великий гнів,

І «Колокола» 1 розмахи м’ятежні.

Крізь туч гряду ясніла неба шир, Вливала дума прагнення незборні У добру сталь гартованих сокир,

Де ти стояв, немов коваль при горні.

Стає легкою просторінь крута,

Коли є брат і спільна є мета,

В сім’ї одній, мов пломінь у горнилі, Побите серце чується на силі.

Коли є брат,— солодший хліба шмат І братнє слово чує братні тони.

І дзвонить, дзвонить «Колокол» стократ, І в лад йому — Тараса грізні дзвони.

ПЕНЗЕЛЬ ПОЕТА

Як свідок подвигу і мрії Лежить той пензель на столі, Він знав і літа молодії,

І потаємні ті жалі,

І чорні кольори недолі Серед журби й важких доріг, " І акварельну квітку в полі,

Яку домалювать не зміг...

Не зміг домалювати муки,

І цвіту, й поля — далини.

О, як тяглись до нього руки* Закуті в царські кайдани!

Поетів пензель у кімнаті В сухій столітній тишині.

Були ті обрії багаті,

Обвали днів були сумні,

І крик душі, і клекіт сили,

І помах крил, панам на зло,

Й слова, що фарби воскресили Вогнем живлющим.

Все було —

Й немов минуло в давній днині,

В швидкій з літами течії.

Лежить той пензель в самотині, Сховавши кольори свої.

Але торкнись його рукою —

І він, як іскра на мечі,

Як смолоскип посеред бою, Заблисне пурпуром вночі;.

Здійме ножів блакитні леза,

І намалює чорний біль І синє сяйво Веронеза 1 В печалі українських піль,

І Катерина в хуртовину Піде на вогник, що не згас...

Немов життя гірку годину, Немовби серця половину Лишив у пензлі тім Тарас...

* *

*

З України десь юрбою хмурою,

Як землі і клаптя не лишалось, Кодло те повіялось з Петлюрою,

А пізніше з Гітлером бр_аталось.

Наповзало із фашистським роботом, Панську кривду везучи з собою,

1 дітей топтали чорним чоботом Матадори зради і розбою.

Сподівались: буде їхній день таки Золотить корону на Вкраїні!

А тепер за центики-процентики Заморянській моляться богині;

До Шевченка кланяються свічами, Лащаться собачками під ноги,

А Тарас словами бунтівничими Палить їхні миршаві чертоги;

Знає діну зрадникам і воронам, Що Вкраїну рвали пересудом, Висіває думу полем ораним На Вкраїні з роботящим людом!

* *

*

Ночі глухої у Петербурзі Ти малював його очі,

І зацвітав твій садок вишневий В очах негритянських,

І небо Вкраїни росистою просинню Було у його зіницях,

І поля кріпацького чорні обвали В устах оживали...

Неначе ти серце Вкраїни тулив На груди гарячої Африки,

Дніпром обминав конголезькі плечі І наручники куті,

А неба полтавського,зорі ясні Єднав із вулканами.

Тарасе, Тарасе! В палітру твою Сьогодні ще кольори інші кладе Знуртована Африка:

Із ран — багреці, із ростріляних тіл — Опалений порох,

Сухий фіолет із покручених жил І темний пожар над мільйонами рук, Що встали з неволі.

Там доля і слово твоє на губах Мускулястої Африки:

З горбатих плечей, що напругі, як луки, Із ніг корчуватих, як гілля дубів восени, Те слово твоє Розриває кайдани!

В янтаревому тоні вечірніх полів, по стер.]й|

В малиновому присмерку, в тихій зеленій долині, Ходить рідна мелодія, з юності знана мені,

Пахне хлібом, і медом, і сном, не забутим донині

Наче скупана в чебрику, з курних осінніх доріг, Наче з буйних весіль наламала калинові грона,

І дзвенить, і бринить, і встеля мій життєвий по|)іг» Захисниця моя і світанків моїх оборона!

Через ночі й літа я відлуння її не згубив,

Годував її серцем, ніде не сфальшивив у ноті,

У Тарасовій долі бере вона щедрий мотив І стоїть, як зоря, у землі на важкім повороті.

ІЗ ЗБІРКИ «ЛИСТИ НА СВІТАННІ»,

1961 р.

»|: *

*

В житті своїм до всього маю діло:

До