Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

До снів і мрій, до згадок, повних сили, До поцілунку першого в устах,

Де по тобі дитячі ноги били,

Щоб світ пізнать по інших десь мостах.

ВОГНИК

В вечірню годину, де в зорях долина, Де вогником світиться дім,

Шумить під вікном молода тополина, Неначе у серці моїм.

Там юність ходила у росах до. хати 1 жевріла цвітом вона,

Там батько не спить і задумалась мати Ота, що у світі одна.

Синів виростали, не зводили з ока, Любили в житті над усе,

Шумить під вікном тополина висока, Мов звісточку дальню несе.

А вогник їм сяє, мов спогад про сина, Не все ж повертає назад.

І жмуриться вікнами наша хатина,

І шепче задумливий сад.

Та де б не ходив я в далекій дорозі,

В чужім чи у ріднім краю,

Я згадую вогник у тихій тривозі І рідну хатину свою.

Бо дивляться в далеч засмучені очі, Хоч тінь там моя промайне,

Бо світиться вогник у темнії ночі,

Мов кличе додому мене!

Я ще, казати правду, не ввійшов Ані словечком в тиш лабораторій,

Де наростає електричний шов,

Сполук і формул б’ється пульс суворий,

Де молоді й старі товариші Дерзання мислі гонять на орбіту І прагне діалектика душі До діалектики нового світу.

Там простоті і мудрості ціна Висока й точна, з руху чи з півтона, Там запахущі корені зерна Вплітаються у пружність електрона.

І відкриттів сягає кожна мить—•

До хліба й сталі, до мостів і кранів,

І лірика ученого бринить Масштабністю нових меридіанів,

І цвіт не в’яие й час не поспіша,

Де тиснуть стронцій, як покірну глину.

Отам, отам поезії душа

Крізь атом бачить мудрість і людину!

НБ ВІДЦУРАЙСЯ

Не відцурайся в слові простоти 1 мудрості невидної роботи,

Ти ще малий, тобі ще довго йти Па шлях людський, де гори й повороти.

Ти тільки сув’язь цвіту, а не плід,

Ти ще як тінь, а не важучий слід, Маленька хмарка — не родюча туча,

- Ти звук, а не симфонія кипуча.

Із ран—воскресни, із вогню — зійди, Хай пил січе І допікає хвища,

Веди свій плуг на темні попелища, Рости свій корінь і не бійсь біди.

А ти ж як думав? Лестощі й хвала — То вся поезія? Усі її висоти?

Лиш трутень звик солодкі жерти соти, Бджола ж для меду й серце віддала.

НЕ НАРІКАЮ НА ЖАРУ ПУСТЕЛЬ

Не нарікаю на жару пустель,

На дебрі й болота і на негоду й скруту, На втому ніг в морозну північ люту,

На вогники блякні невидимих осель.

Я просто мало жив. Я тільки віть Людських шукань, врожаїв та політь,

Я тільки іскра ватри молодої,

Суремний крик у сніжному завої, Клітина вибуху нових століть.

Пожадний зір опалює мета:

Куди послати тінь на піски й. болота.

Де пісню висіять, де розтопити кригу, Де щедрістю заколосити книгу,

Я просто мало жив. Скупі літа...

Ще треба з іскри запалить вогні,

Від попелу обтерти ночі й дні,

Із деревцем навчитись розмовляти І мудрість інших запросить до хати,

Я просто мало жив. Повір мені.

Мені б сто рук — звільнити світ від мук!

І сто очей — у темряву ночей!

А серце хай одне, гаряче, як і нині,

Воно — не сирота, воно ж бо при людині.

ВОГОНЬ НЕ ГАСИТЬСЯ ВОГНЕМ

Вогонь не гаситься вогнем,

І иіч не здовжується днем,

І на любов не кида тінь Весняних днів палахкотінь.

І не питає лету птах,

Немов розп’ятий на вітрах,

Не пнеться з вірності біда, '

Не ллється з кременю вода...

Все ніби в колі віковім:

Любов, розлука, весни, грім,

Все ніби вічності луна,

Прадавня тиха таїна.

Але з розкутих таємниць —

Політ людини — вище птиць, Вогонь заходить у життя, Покірним ставши, мов дитя.

Але з минулих протиріч —

Мої світаики гасять ніч,

Мій труд важкий кладе сліди, Щоб взяти й з кременю води!

СВИСТУНИ

Памфлет

Всіх дармоїдів

зібрати б у зал,

Я б їм почав

отакий хоралг

— і Слухайте в», которі

з чубами, як дереза,

І ви, мамзельки з хвостами, захриплі на голосі,

Чи вам сниться ночами небес бірюза І так звана пшениця

на так званому,колосі? Слухайте ви, бродвеіічики

па Хрещатицькому завулку, Свистуни й соловейчики

на захмелених вечорах, Гадаєте, земля вам

намазує булку І звисає ковбасами

на яворах?

І корови ростуть в буфеті,

і котлети падають з неба? —

(Л мамаша сотнягу видасть,

бо в синаші на те потреба).

В залі вірші читаю —

як свиням! — горохом об стінку. Тут би джазику вшкварить,

підсунуть з притону пластинку.

Почитати б Ремарочка 1 Без ідей,

Та одну контрамарочку На Бродвей,

Та стакан кальвадоски Не без гріха...

Ах, обноски, обноски,

Людська їруха!

БІЛА ВОРОНА Памфлет

Здоров був, друзяко,

привіт, привіт!

Ну, як заорав

критичну земельку?

Книгу напишеш —

мовчить десять літ, Слово ие так поставиш,

хрипить па всю пельку. Портфель — як пузо,

і пузо — як портфель. Малюй, Дерегусе цю акварель! В портфелі цитати,

як оселедці,

Під нумерочком, любо-мило, Молодший напише —

помітить ледь це.

А для іменитих —

масло і мило.

Маслом намаслить,

намилить римки,

Щоб пролізти, знаете,

без затримки;

В одну прикмету

вкладе планету, Іменитого ставить ,

конем на цоколі,

А потім чалапає

до кабінету Впізнавати людину

у два біноклі.

Вивчив життя він

глибоко й давно, Особливо кукурудзу

в спілості скорій: «Буковинка-3»—

це, каже, вино,

А «одеська-10»—

це, каже, санаторій...

І щоб не було

забагато мороки, Різних там, знаєте,

кумедійок,—

Із сталі —

описує шлакоблоки І хвалить корову

на вісім дійок... Змалечку на нього

дощик не капав, Літечка котились,

мов кругла рама,

Тільки на Пушкіна —

планував його папа, Тільки на Бєлінського —

планувала мама.

Не вийшов Бєлінський,

не вийшов Пушкін,

А вийшов

критичеський двоєдушкін! Коли ж загриміла

війна в тумані,—■ Опинився в тилу,

у якімсь-надзорі,

А тепер гуляє,

мов кіт у сметані,

По літературній

широкій коморі,

І чорнить поезію,

мрію єдину,

Черевовіщає

і темку, й тему І під схему

рубає

живу людину,

Із каліки —

виводить ще іншу схему. Ах, який потурнак

не насниться ночами!

Але цей —

живий

і живе по закону. Друзі мої критики!

Що ж це з вами?

Та спіймайте ж нарешті білу ворону!

РАДІЮ я, коли ЗНАХОДЖУ слово