Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
І гаптованих півнів
кладуть їм на плечі, їм борщу насипають
до каші гречаної,
І розводять багаття,
як ночі клечаної.
Хочу,—
чуєте? — хочу,
до заздрості хочу,'
Щоб гаптовані півні
червоними крилами
Лопотіли на плечах
в годину робочу
І пахтіло для мене
дрівцями згорілими; Щоб хилилось до мене обличчя привітне І широкеє небо, як било блакитне, Розгойдавши громи
над зеленими гонами,
Гомоніло для мене
вечірніми дзвонами!
* *
*
Бери-но швидкості, і простору,
І поворотів, і високості,
А тільки вмій, не задершись вгору,
Так гальмувать, щоб тріщали кості;
Бери-но цвіту по власній змозі,
І хліба, й солі, і втіхи в хату,
Лиш не забудь заплатить в дорозі Людській любові звичайну плату:
Чи добрим зором, як бірюзою.
Чи щедрим словом, коли удача,
Чи як в нещасті,— плати сльозою,
Аби душевна. Аби гаряча.
* *
*
Солдатик сидів у глибокій траишеї,
В українському полі, під містом Дубно,
І тремтів його захисток з дерева й глею.. І гармати гриміли,
як архангели, трубно. На плечі в солдатика
лежали заграви, Над головою стояли зенітки;
Він читав Уїтмена про листя і трави,
Про людські обличчя,
як золота злитки. Книжка була потерта й поношена, Хована в мішечку із протигазу,
І долина землі,
молода й зарошена,
На кожній сторінці цвіла щоразу.
Десь у того солдата згоріла хата,
Є листи посивілі,
як попіл в окопі,
А над ним Уїтмена
тінь бородата Говорила про серце, а не про попіл;
ІДо поверне правда і встане право,
Що, їй-богу ж,
сонце зійде з туману!
І стелила солдатику листя і трави,
Як зелені бинти На пекучу рану,
* *
*
Як ішли солдати До своєї хати Із всесвітнього двобою Рідних повидати,
свої звичаї,
Викладай, солдатики,
хто що має,
Щоб не персні-камеиі
і не злато,
В. чергу стань, солдатики,
вас багато...
Той поклав олівці —
дітям подарунок,'
Той сорочку нову,
той лікерний трунок,
А останній, вусатий,
видать,
піхота:
— Що ж, дивіться,— каже,— як є охота.
А в мішку
не труночки,
не олівці,
А в мішку
не точені крем’янці,
Не приймач
і не грач,
не трофейне падло,
Розгорнули мішок,
а в мішку — ковадло.
Бо жона розстріляна — річ відома, .
Бо згоріла кузня в ковалика дома,
Бо чекають люди його з поклоном,
Щоб ковадло вдарило рідним дзвоном!
ПЕЙЗАЖ
Вечорами видніє,
і місяць похож до скорини,
Вечорами ясніють
калюжисті аквамарини,
Пахне печеним хлібом,
і сіном, в калюжах розмоченим, І рум’яним дитинством,
неначе весною навроченим;
Ген м’якішає обрій,
і ніби добрішають люди,
1 малюють асфальти
невидані дивні етюди,
Снігурі затихають,
шукаючи іншу постелицю,
Бородаті сніги
проводжають останню метелицю.
Так і ти проводжай
те, що холодом взятись хотіло,
І випростуйсь у плечах,
як дуб, що випростує тіло,
Головою — у небо,
мов кроною під високостями,
Серце вкутавши в зелень
і руки розкинувши бростями!
« І»
*
Пущу її, пісню, в люди,—
похвалюють всі охочі,
А ти похвали мене краще
за безсоннії ночі,
Де кожна рима — у нерві,
де кожне слово — в клопоті, Бо мудрість іде без блиску,
бездумність — у позолоті.
Не подвиг топтать доріжку,
як травень у воскресінні,—
Відвідуй мене ночами,
як дощики йдуть осінні;
Мені не вигадуй слави:
вона лише тінь недолуга,
А краще пригадуй в горі,
коли ні жони, ні друга,
Коли не летить на вогник
ні брат, ані птиця з гаю,
Коли, як то кажуть в пісні,
стелюся і сам лягаю.
Не подвиг сідать до столу,
де вина горять іскрицею,
А краще вділись зі мною
шкуринкою, ще й водицею; А краще терзай дерзанням,
а краще пали, де скуто,
А краще, як схиблю в правді,—
так бий мене в серце люто!
Так захотілося діду вмирати,
Груди прикрить руками дубовими! Сонце світилося в три карати,
Зерна здавалися не гатунковими, Вулиця рідна, гінка до роботи,—
І та посивіла в чотири скорботи.
А все животворне стелилось по сліду, Просило, кричало:— Вставайте, діду! Нате вам неба й вітрів у гони,
Нате вам посмішок три мільйони; Кулі, що з воєн засіли в плечі, Свинцевими слізьми ридали вночі;
Поле привело вороного коня,
У клекоті ржання й чорного жару, Давній ворон летів півдня,
Тягнучи діду врожайну хмару;
Явір поклав найдорожчу тінь,
1 вечорова зоря, як мила,
Вся знемагаючи з палахкотінь, Бороду дідові засвітила.
Дід розпочав свою мову гожу:
— Що ж, коли треба,
й пожити можу, Вже як без мене немає вправки,— Можна і встати з цієї лавки;
Кличте-но конюха,
кличте електрика,
Кличте людей,—
погуляєм на святі! — Так розвивалась подій діалектика,
В двадцятім віці
у дідовій хаті.
В дідовій хаті, де й я, півроку,
Ріс, як дубок, на людську мороку,
Де між смішним і гірким до краю Дзвони дитинства й тепер дослухаю...
«ЗЕМЛЯНКА»
На людній широкій площі,
в асфальтовому тумані, Хлопчина співав «Землянку»
і пригравав на баяні;
Оту, що мене пригріла
в окопі па довгі роки,
Оту, де любов далеко,
до смерті ж — чотири кроки. І в тембрі бриніла нота,
чіпала струну відому,
Що в батька глуха землянка,
далеко від цього дому;
І в зорі того хлопчини,
а з чого, то й сам не знаю,
Я бачив всесвітні межі
на тім переднім краю.
Дзвеніли авто й трамваї,
зима завивала люта,
і йшла золота мелодія,
у керзові чоботи взута.
БАЛАДА Відвідало сиву- матір
синів аж семірко,
Хай п’ють та їдять,
щоб було не гірко. Бо натоплена хата,
Бо дубова лавка,
Є по чарці па брата Та іще й добавка.
Пироги з капустою,
пироги із вишнями, Заходжайте, сусіди,
будете не лишніми!
Побратимів своїх Зустрічать упертих,
Трьох молодших — живих, Чотирьох же — мертвих.
Гри молодших сплелись У дзвінкоголосся,
А у мертвих з очей Виросло колосся;
Та свинців огняних Повнісінькі жмені,
Під погонами в них —
Кленочки зелені...
В трьох живих, молодих,
Є куди зростати,
А у мертвих — у них Інші атестати.
На столі пироги,
скатертини пілочка,
Сім дівчат ожидають,
кожна — як сопілочка. Сім весіль обростають
в бубни невгамовнії, Всі чарки висихають —
лиш чотири повнії!
- МОЛОДА
М. Чабанівськомі/
Темне небо лежало,
і хмара ходила навкісна,
Та шуміли тополі,
до непогоди байдужі,
А вона, в білім платті,
ішла, наче пісня,
Високими каблучками
переступала калюжі.
Дві подружки за нею,
з букетами квіту і м’яти,
Три хустини летіло
як сяйво зелене,
А вона уклонялася людям:
— Просили батько
