Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
Дай мені, Земле, в очі блакиту,
Дай мені мужність несамовиту, Сльози і щастя,— я все приємлю,
Так, як Микула,
Орючи землю!
покоління .
Відгриміло, грозою відблискало, Розлилося в гаряче проміння І над сивими обелісками Молоде піднялось покоління;
Не маленьким, у кучерях, хлопчиком, Без наруги, зітхань і облуди,
Не затемнене чорним окопчиком,
Не пробите свинцями у груди;
Гордовите у мужності, зрештою,
У піснях, у дерзаннях, у місіях,
На залякане вночі арештами,
Не допитуване на комісіях,
Зеленіє, напружено ключиться,
Не чекаючи фальшо-овації,
І як треба помучитись — мучиться, Без печаток і рекомендації;
Покоління із краю отецького, Голосами — як сурми у хмари!
І від тяжкого сну соловецького Не лягають на душу кошмари...
Видно, інші, що повною мірою Брали муки, де серцю згоріти, Умираючи пічкою сірою,
Віддали йому віщі завіти.
І воно із батьками-вожатими, Ненавидячи догми і тризни,
Наче поле зеленеє жатиме,
Доки й серце клекоче Вітчизни.
І воно— на дорогах на трасових, Де шумлять музикальні тополі, Дослухається мислів Тарасових, Виглядає Бетховена в полі!
* *
*
Ого, братки, понаписали книг, •
Пустили їх в незвідані мандрівки, Немов безбатченків, малих дітей, Неначе птиць до вирію безкрилих, Нехай, мовляв, шукають висоти, Вогню людського і людської хати.
Одні із них, як біженці, бредуть, Нудні та сірі, в дощики осінні,
А інші з них, як сироти бездомні, Тиняються під тинню й не знаходять Притулку в серці; інші одягли Рожеві окуляри, і рожевий їм світ ввижається, й сльоза рожева,
І зморшки чола, й руки в мозолі,
Рожевим лаком криті; навіть свині
Кувікають рожево у хліві
Над силосом з троянд, а не з бутвини,
І зварений з півправди сурогат У книгах тих — як патока отруйна.
Лише немногі, з тисячних писань,
Із нервів роджені, у лютій муці, Покладені рядками на папір І пульсом серця скровлені до краю,— Пекучі й строгі в мудрості своїй, . Живуть з людьми.
І палітурки в них Потерті й некрасиві, й сторінки Прокіпчені в диму із тютюну,
Немов траншея, де жили солдати.
Прийди ж до мене, щастя, в тихий дім, З’явись, моя скупа і мудра книго...
ІЗ ЗБІРКИ «ДОРОГА ПІД ЯВОРАМИ», 1964 р.
І коли цілували
каміння й сушу,
І коли вривались
у київські брами,
Ти слалась на серце й лягала на душу, Дорого під яворами!
Дорого під яворами!..
ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ДОРОГ И»
* *
*
Пам’ятаєш?
У камені, в колії добрій,
Чи літо на осінь
або дощик:пороща, Простеляла для мене далекий обрій,
Дорого під яворами. Моя найдорожча.
Пам’ятаєш?
Прбйшли ми тисячні і мільйонні По грудях твоїх, під великими небесами,
А я із тобою у ночі безсонні,
Дорого під. яворами.
З тобою так само.
Бачив я в світі
і полюбив їх навіки,
Дороги під евкаліптами,
інші — під пальмами. Дороги з пожарами, сповнені крику,
Покриті тучами та напалмами.
А тобі і любові мало.
ѵ Моя єдина.
Ти для мене — дихання, і шлях, і траншеї,
Ти зліпила мене із вогню України,
Із вечірніх зірниць,
із землі твоєї...
Спіткнусь об важке каміння—
не відчуваю болю, Небо твоє шукаю ранками й вечорами,
Пилом твоїм покритий,
іду по'людському полю,
Дорого під яворами,
Дорого під яворами!
СПОГАД
І
Дерева піднімаються, як мечі,
Дерева хитаються над обелісками,
Із зеленими кронами,
із зеленою кров’ю, і вдень і вночі,
Громом тавровані, зливами,
кутими блисками.
І як легко, як тихо,
поклавши безсмертя під голови, Сплять під ними солдати.
Небо, сиве, як олово,
Простила свої шати,
Трави ходять навколо Біля вічної хати.
І стоокий, сторукий
піднімається реквієм, лущений з грому,
Не ховаючи муки,
Не долаючи втому,
З-під зеленого дерева — мати,
З-під червоного вечора —
мати:
— Сини-соколята,
Верніться додому!
Додому...
А вони лежать на твердій постелі,
Під небесами й деревами,
Шд хмарами й птицями,
І не те щоб сумні,
і не те щоб веселі,
А з такими звичайними,
із такими людськими лицями. Під колосом поля,
.що наливає зернину,
Під асфальтами сизими
і темними, довгими нічками, Буйні руки схрестивши на мить єдину, На єдину годину,
із кулеметними стрічками,
Уже їхні жони
повиходили заміж і постаріли, їхні сини поженились і мають
* дрібненьких діток,
Атестати пожовкли,
двадцять літ не до діла, Військкомати не ставлять на них поміток,
А вони лежать на твердій постелі, Дерева корінням заплелися під боки, У ногах — небеса.
В узголов’ї — скелі,
Зупинились годинники не на дні — а на роки.
Тільки мати,
долаючи смуток і втому, Виходить на вічну дорогу мати:
— Ой сини-соколята,
звідкіль виглядати?
Верніться додому,
Та до рідного дому...
III
Вгору звернуті їхні обличчя, Попід траншеями і накатами, Очі заплющені на многоріччя, Слово заглухло,
не карбоване датами.
А тії очі вдивлялися
в темні бомбовані далі,
А тії очі горіли ж
від гніву, любові й печалі.
Чола повернуті к сонцю вгору,
Скроні покільчились буйним житом,' Вічність поклала думу сувору Усім недомовленим
і недожитим: Стежками несходженими і тропами,
Боєм нескінченим і окопами,
Цвітом нестоптаиим у долині,
Словом обірваним на половині.
Білим листом,
не дописаним вночі,
Краплями крові,
що так і не Ьтерті,
Давні кохання,
жіночі й дівочі,
Тут, наче сироти,
посивілі в безсмерті.
І настроюють хмари велетенські оркестри Сонця теплого,
злив
і розкутого грому,
І земля піднімає руки:
— Чого ж вам принести?
Поверніться додому!
Верніться додому...
*
В житті є сонце і мета,
Живі дерева й сталактити,
І правота й неправота,
Кому як жити і ходити.
Я аж тремчу, коли на клич Ніхто не прийде в самотині, ї не люблю я двох облич,
Коли вони Б одній людині;
Одне тобі, друге — мені,
Під компліментами й листами. Блукають люди кам’яні,
З різноманітними устами;
За стіл сідають при тобі, Байдужі в радості й журбі І патріоти щодо мови, Лякливо-мирні суєслови!
Мені б їх знати наперед, Дрібненькі помисли збагнути, Щоб хліб і воду, сіль і мед Оберігати від отрути!
ПРАВДА
Мене навчала мати ще колись:
— Як виростеш, моя мала дитино,
То мудрим будь і мужнім будь в житті.— Скупі два слова. Нелегкі два слова.
У мудрості свої закони є:
І цвіт, і злет, і несходимі пущі.
Пізнай краплину і течіння зір,
Зерно, і камінь, і могутній всесвіт,
А правда лиш одна — вона колюча,
Гірка й жорстока. І завжди в біді.
Тож
