Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
з надіями, з вічною зміною,
Де земля-горьовиця
ласкавого манить рукою,
Спіє сонце гаряче
Над моєю душею нетлінною,
Там, за рікою,—
Молодість,
Там, за рікою!
1 душа почорніє, як чорна толока, Значить, сам собі винен,
Такий ти, браточку!
Не умів, не зумів,
все із друзями, друзями,
В суєслов’ї,
в дискусіях,
з вічним пероном,
Ось тепер і самітність,
як пам’ять, водрузимо,
І як пам’ять,—
Любов заридає півтоном;
За вікном голубіє автобусна вулиця —
То симфонія смутку
зникає у ночі;
І кохання,в куточку,
ображене тулиться І звертає на мене задумливі очі!
ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»
ТИ ПРИХОДИШ ДО МЕНЕ...
Ти приходиш до мене
не раз і не двічі Повідати про муки
глухі і заковані,
Як шаблі твої сяли
у клекоті січі, -Як росло твоє серце
в Шекспірі й Бетховені.
Ти приходиш із тучами
иалахкотючими,
З кайданами неволі,
З кріпаками, з мадоннами,
із тернами колючими,
Із хрущами в вишневому пол‘і.
І кричить Залізняк,
почорнілий, устами У повстання крутеє,
І бредуть неофіти з'важкими хрестами По шляху Прометея.
Все твоє— із тобою,
від травки — до нації,
Від ридань — до надії.
І двадцятого віку маніфестації,
Як літа молодії.
Все твоє — із тобою, як сонце з оазою,
Не закуте за грати;
Ходять Африки й жовті Азії Біля мудрих очей твоїх, брате!
Все твоє — із джерелами, снами, туманами, Біло-росами в квітні;
За вкраїнськими меридіанами —
Твої далі всесвітні.
Далі бронзові, вкриті порохом,
Далі сизі, як маки,
Де за Африку б’ються з ворогом
Молоді гайдамаки.
Де в руках твоїх, між негодами,
Зеленіє планета,
Ііепідкуплена і неііродана,
Як і совість поета!
* *
*
Ревуть твої сурми, рвучи все минуле луною,
А зорі твої рожевіють
крізь ночі, крізь бурі зі мною;
А дзвони твої все гудуть,
все гудуть, бо потужно відлиті З ножів і сокир,
із пожарів, з неволі й блакиті.
У дзвонах тих —
клекоти гніву на барвах скорботи, І леза жагучі й холодні,
і посвист голоти,
Кривава ропа і пожарів картаті мережі. Дихання Холодного Яру'.
Вороння в півнеба. І межі,
Як реквієм — межі,
покраяні часом і ліком.
Пливуть твої дзвони
над серцем моїм і над віком,
І гомоном кутають землю,
і збуджують траси.
Ти чуєш, Тарасе?
Я знаю, ти чуєш, Тарасе...
* *
*
Як жаль, я, парость інших літ,
Родивсь в далеку, іншу днину,
Не розділю твій чорний світ,
Собі узявши половину.
Щоб не раділи злі пани
І щоб не сохнути журбою,
Я б поділив тюрму з тобою На двох. Тюрму і кайдани.
І ніч, посивілу, як льох,
І грім ридань, і день неволі —
На двох. І хліб в твоєму полі — На двох. І смерть лише на двох.
Та й заплелися б інші дні,
Не в карцерній самотині,
І довше б сонечко світилось,
І, може б, довше серце билось, То, то спалилось у вогні!
Ж *
...І як ти міг крізь далі дикі Вкраїну вимріять свою?
Коли навкруг неволі крики, Догмато-монархічні пики
I світ прекрасний у гною;
Та біля царської гішлоти Ще одописні холуї З пейзапським 1 лаком.
Що твої Рядки надії та скорботи?
Усе не так. Але з літами Слова, що повні талану,
Братів з’єднали із братами,
А царства рухнули в труну Монархотрупами.
Розкута,
її не вкрила хвища люта,
Зійшла зелена вольна рута
II ;і українському лану...
* *
*
Вийду в степ, до синьої криниці, Де не ліг мережами туман,
В небі тучі, як за Остряниці,
І щербатий місяць-ятаган.
Там шумлять, в зеленому розвої, Сто дубів, як велетні круті, Сплять в курганах віковічні вої, В святості і в тихій чорноті.
Там у ніч — на вибалки козачі, Як ріка в могутній течії,—
Йдуть високовольтні передачі,
Молоді енергії мої,
Райдугами, снами вогняними, Надрами земними із заков, і Шевченків голос понад ними Просить людство Про сім’ю й любов!
* Ні
*
Ти живеш на планеті І йдеш по дорозі отій, .
Де ще підуть нащадки;
Де Шевченко, і Пушкін,
і думний ІПекспір У симфонію людства
вплели голоси,
Заспівали до сонця.
Потрудися, мій сину,—
Будь годен землі,
Де знайшла тебе мати,
Де Шевченко, і Пушкін,
і думний Шекспір У симфонію людства
вплели голоси,
Заспівали до сонця!
* #
*
Минув кривавий час. Зросло мале та голе, Змінився небовид і наше давнє поле,
На вбогість сіяне, заплакане ачей;
Змінилась суть людська й природа всіх речей.
Лиш не змінився звук і слово, повне гарту, Поставлене нести свою одвічну варту
Біля людських дверей і на душі отій,
Що хоче правду знать в своїй судьбі крутій.
Те слово вік живе в дубах і в сивих травах,
У хлібі і в воді, у мислях нелукавих,
Добром напоєних, негордих повсякчас,
Так, як знайшов його і як зростив Тарас!
ІЗ циклу
«ПІСНЯ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО»
* >11
*
Сиділа мати, ніби груша дика,
У сивому цвітінні,. поруч з нею Поет Максим і зірноокий Вишня, Обкутані піснями і привітом,
Де чарочка, цибуля й чорний, хліб.
— А нум, Остапівно, почнім тії,
Про молоду журавку й чорну ниву!
І вже стелилась нива у дворі З журавкою у гнізді веснягіому,
І щебетали дощики захмарні У фіолетах сонця.
До півночі
Отак вони сиділи за столом,
Поет Максим, і Вишня, й рідна мати,— Тріумвірат любові, й доброти,
І пісні нашої. Давно минуло,
А й зараз бачу: вечір стеле шати,
І облітає хмар червоний мак,
А Україна біля них стоїть,
На хліб та сіль запрошує до столу.
* *
*
І журавлині, в, небі крики,
І волохата сон-трава,—
Отак-бо, друже мій великий,
Усе минуле ожива. 1
І на старім кленовім, мості,
Де червень лащиться до скронь,
І брость ладнається, до брасті І вибухає, як вогонь...,
Були там люди — добрі й дужі* Росистим вквітчані, вінком*
І ті романівськії ружі,
Й гречки, що пахнуть молоком...
В стократий раз приходь, надіє,
І починай свої діла.
Летить, бринить і золотіє Твоєї вічності бджола.
* *
*
Згадайте, Максиме, як у Романівці добрі люди, не маючи на чому грати,— на мідних трубах зіграли мкш «Рушничка», і ви заплакали...
За романівським небом —сині причали,
За романівським полем — гуси кричали.
Попід хати слалася м’ята чиста,
Та ще грала
