Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Щоб разом із тобою колихатися на стеблі, Де колискою — всесвіт,

Де вервечками — дощики смарагдові,'

Де мої мотори над полем рясним Врізаються у майбутнє!

МЕЛОД,їЯ

Над оболонню тихої води,

Над заходом, в промінні вечоровім, Снувалася мелодія струнка,

В суворих нитях ткала білу хмару; Торкнулася води — і враз вода Ставала синім поливом коштовним, Торкнулася до заходу — і він Заповнювався ніжним фіолетом,

До яблуні лягала — й білий цвіт Спливав димком, немов фата моргана.

Все гомоніло, билося, цвіло, Переливалось в тоні, рахманіло,

І кільчилось напругим завитком,

І жебоніло сизим щебетанням У тій мелодії.

І враз вона У серце вдарила — і я заплакав. Неначе тисячі важких образ Пливли із нею і лягли па душу, . Неначе крізь мільйони воскресінь Вона сама, як видиво, воскресла.

Бо в інший час мелодія ота В доносах катувалась і вночі В гестапівських гратованих катівнях Ішла на розстріл гордо.

А пізніш,

Пов’язана хустинкою простою,

У ватнику, в кирзовому взутті,

Була мов Ярославна Ковпакова.

І я, її почувши в тиху мить,

У шістдесятім літі цього віку, Заплакав щастям і помолодів На півжиття, як з першої любові.

Бо так її співала мати вніч,

Бо так її мій батько в заробітках У Таврію носив. Бо так і я Шукав у неї захисту, й розради,

І поклику святого Україні В криваву й грізну сталінградську ніч. Тепер вона над заходбм пливла В човні кленовім, в тиші вечоровій, Моя мелодія, моя любов,

Моя повічна мрія кароока!

Травню синій, рік сорок дев’ятий, Ні, не рік, а весно з-під громів,

Я ділами не такий багатий,

Щось зумів, а більше не зумів.

Щире слово вів на вірні чати, Сповнене і смутком, і вогнем, Випадало й на коневі мчати, Випадало бути й під конем.

Та не цвів билиною в алеях,

Інший жар дали мені фронти,

На людських кривавих асамблеях Правоти і лжі — неправоти;

Де обходив ночами болота,

Слалася дорога в дальній світ,

І сичали заздрість і сволота, Блудословна, з-під чужих воріт.

Падав і вставав на ноги збиті,

Від пилюки умивав лице,

Критики, бувало, й знамениті І про мене тискали слівце:

Що, мовляв, і так і сяк у нього,

От якби поменше зоряниць...

І до мого вітру кругового Прикладали шум передовиць.

Тільки я кажу й за це спасибі, Крапля теж виходить із ріки,

Хліб черствий, порізаний по скибі,— Все ж солодкий з доброї руки.

Вийду я на чисті луки,

Наберу відерце між світань Від людського щастя і розлуки,

Від вогню, страждань і виглядань.

І в сердечній пристрасті, в горнилі, Що міцніше атомних напруг,—

Інші тони задзвенять на силі,

Інший колір виллється навкруг.

Вище стане стеля піднебесна,

Де ракетних мандрів течія.

Що ж, шукай, шрамована і чесна, Хліба шмат, поезіє моя!

КАЗКА

Ходить брехня, випинаючись боком, Бреше брехня, не моргнувши оком,

Сито жере і пре наодинці По кар’єристській своїй драбинці.

Правда ж виходить на гору круто, Стріне брехню, то плюється'люто,

Та ж бо від жиру сопе й лисіє, Правда ж кує та пшеничку сіє,

Сита брехня, мов змія очкаста, Правда ж мозольна та молоткаста!

Так і не сходяться між собою,

Так і живуть у важкім двобою.

* *

*

Я волошка, споконвік волошка,

Я земну енергію несу І не заздрю іншим анітрошки,

Лиш люблю завранішню росу.

От якби ту силу, що ховаю,

Що бринить, захована в мені, Повернуть людині для врожаю,—

Я була б стоколосом в зерні.

Радую людину гожим літом,

І під сонцем добре нам обом. Краще вибухати синім цвітом,

А не чорним атомним грибом.

ПРО ЗОРЮ

«І не вживай ще слово те — зоря,

Бо вже воно немов більмо на очі!»— Отак мені мудриголови радять,

Які очей не зводять догори.

Ну що ж, нехай, не буду.

Та й без мене Вона жила і житиме віки:

У час світань погожих — світанкова І вечорова — вечором. В жнива Вона зоветься зерниця, житянка,

У темну ніч — стожарнидя вона,

Над росами — то росянка, ясиня, Провісниця, віщунка — у біді,

В людськім коханні —.вірниця і лада,

І п’ятикутною назвали люди,

Біля серпа і молота, зорю.

І якби я забув її в житті,

То краще з мертвими вести розмову!

* #

*

Жовта охра врожаю,

акварельна, як ніжність,— по схилах, Тихе марево дня павутиння снує, Чорногузи, немов вертольоти,

білу хмару колишуть на крилах ■ І кладуть її в серце моє.

І гроза під вітрами,

і дуб чорнокорий на ниві,

Все забуте з дитинства — цвітком виграє; Хвиль метелики сині

і крапля найперша у зливі —

Все лягає на серце моє.

І тривога незнаного,

й дзвони майбутнього віщі,

Ноч^і темних розпуть — я беру, як своє, Ти віддай мені, людство,

і квіти, й ридання-на попелищі,

Я знайду для них місце,

Приймаючи в серце моє!

ЩЕДРІСТЬ

Пливе, нуртує, б’ється і шумить,

Тугим колоссям повнить безгоміння, Вітри спиває і квітча проміння Мій урожай — труда найвища мить.

За ним комбайни стали за селом, ,

У нім втопає чаєчка крилом,

І навіть сонце падає з-під хмари,

Мов крапелина, в колосу пожари.

Він залива Вкраїни береги,

Як велетень, підводиться помалу,

У клекоті могутнього хоралу Зерна і злота, соку і снаги.

Мій хлібе рідний! Був ти на ціні В важкі літа, у бідні трудодні,

В скупім пайку, у фронтовій траншеї, Залий весь край від щедрості своєї!

Бо часто крихтою лягав тому,

Хто умивався потом від роботи.

Мій хлібе рідний, зерна не візьму,

А все віддам людині за клопоти.

У комбайнерів усміх на лиці,

А над мотором мла золотувата,

І пирогами пахнуть пшениці,

І короваєм світить кожна хата.

І місяць висне колосом вночі,

І в колосках встають Волосожари,

І, колос обірвавши, сівачі Несуть його, як найсвятіші дари.

І вже я сам, мов колос край села, Перезернився піснею до хати,

Де колосистий пояс одягла На.день обжинків Україиа-мати!

ЯГОДА

В саду шумнім, на вишні молодій Звиса ягіддя, кругле й соковите,

Над ними хмарки ведуть свої човни, Розписані блакиттю, ніч ночує На чорних подушках, і сивий птах Як п’яний ходить з солодощів ягід. В середлітку їх зірвуть дітлахи На пироги й вишнівку:

в темних бутлях Бродити буде крутошумний сік, Симфонією сонця молодого і пахощами вітру.

Лиш одна,

Туга, як жолудь, дзьобана птахами, Аж чорио-сива стиглістю важкою, Міцна й солодка