Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

І сипле зерно, й виляга, як дим,

До трактора з загущеним пальним,

До вченого в тривожному безсонні,

І яблуні, що сохне на осонні,

До ядер атомних у сховниках,

До зір, погаслих і живих в віках,

До клекоту й жаги лабора торій,

І гроз важких, і теплих розсвітань,

І до великих та малих історій,

Розлук та стріч, прощань та виглядань.

Але в житті я маю також діло До того, що не квітло й спопеліло,

Не вчувши десь поради на путі,

До сліз гірких, пролитих в самоті,

В дівочій ніжності, в старечій смуті,

Дого того, що вчиняють дуже люті І дуже добрі.

Серце, мій сурмач,

Моя струна, як треба — то подвійся, Вдесятерись, як треба плакать — плач, Пали, гнівись, лиш з правди не посмійся!

КОСМОНАВТОВІ

Напливають події, як хмари,

як блискавки в ніч горобину, Космонавте крилатий,

то слава твоя зроста,

І мільярди КВІТІВ

з’єднались в одну жоржину,

І мільйони рік

відкрили для тебе вуста.

І звисає сонце, мов яблуко,

на твої велетенські плечі,

А казали розумники,

що. не буває чудес,

Он земля піднімає руки,

помолоділі, до речі,

І підносить хліб-сіль тобі

на рушниках небес.

І навколо серця

у мене та дорога все полонила,

Все омріяне і почате,

що змальовував скільки міг,

Я продовжуюся у небо,

відчуваю невидні крила,

Як маленьке орля, що вперше залишає гнізда поріг!

* *

*

Протікають асфальти з міста — сизі стрічки в широкім

полі,

По шосейних важких накатах, в смарагдовій густій

' траві,

І снується зелений гомін на безмежному видноколі,

Де тополі стоять на волі, наче вічності вартові.

Кинь старі філософські мудрощі, набери собі в очі сині

Фіолетового крайнеба, як вертаєшся в отчий край,

Глянь, яке велетенське сонце,— а вмістилось в малій

росині,

Ну, а ти вже в одній долоні — землю-матінку піднімай!

Там, в колоссі, росте Поема,— припадай до рядків

губами,

І полотнища небокраю в білі руки взяла весна,

Там Довженкові кінокадри проросли на віки дубами

І Довженковими піснями зачарована снить Десна.

ЛИСТ МАКСИМУ РИЛЬСЬКОМУ

Веде нас мрія ніжна й строга,

І підросли малі сини.

Лежить ромаиівська дорога

Як синя стрічка восени,

І біля отчого порога Усе цвітуть кохані спи,

І гііспі чар, і милий сміх,

І смагла юність, мої) горіх.

«Блажен, кто смолоду был молод»2,— Так вам поет заповідав,

Хто знав і хвищу, й лютий холод,

І жовту мідь осінніх трав,

Хто переніс руїну й голод Поміж беззоряних заграв І не стомився у путі,

Шляхи долаючи круті;

Хто розділяв черству хлібину На поетичну всю сім’ю 1 рідну землю, в злу годину,

У небезпеки на краю,

Носив у серці, як єдину Судьбу знедолену свою,

Бо в ній життя як грозовій І в ній останній подих твій.

І як мені ті дні забути,

І як не виспівать мені Ті чорні ночі в час осмути,

В грядущій сивій далині,

Де наш Дніпро і зелень рути В фугаснім корчились вогні І де родився гніву грім,

Як слово о полку своїм.

Та нас не полк, а ціла школа В Москві збиралась в час нічний,— Фадеев, Тихонов Микола 3 І наш Прокоф’єв дорогий.

У сніжних вулицях довкола Ходив лиш місяць — вартовий.

І там кресали слово ми Лихої лютої зими;

Від жарту — сміх ключами б’є, Від гарту — сталь міцніш стає.

Згадайте, друже, дні колишні, Бо дехто пише — просто жур,

1 рими стали нікудишні,

Немов болиголовний дур.

Нема в них цвіту й соку вишні Й симфонії мускулатур,

І плине ритміка в біді Човном дірявим по воді;

І словеса якісь бумажні,

Мов колючки біля воріт,

Ті інтонації стиляжні Й зелепоштанний колорит, Блідої немочі зпеважпі Плювки джаз-бандові у світ,

Де замість соку — лиш пісок, Де замість меду — лиш квасок.

А нам же треба, нам же треба Ростить поезії плоди,— Могутніх рим під гуркіт неба, Під колір поля і води,

І куте слово теж не зле-бо В горнилі душ мести сюди,

Де мудрість віку в дні круті Стоїть в величній простоті.

І де отій звичайній музі І до родин, і до весіль,

В труді, в степу на кукурудзі Потрібен вірш, немов хліб-сіль, Щоб він аж гнувся у напрузі, Немов рясний зелений хміль, Щоб бився в силі молодій Людського розуму водій.

І щоб за ним скучала мати, Немоз за сином в час війни. Максиме наш, великий брате,

У тім немає таїни,

Життя тривожне і завзяте Кричить: мене: не обмини! — Душа і колос, час і злет,—

Воно твоє — бо ти поет.

«Блажен, кто смолоду...»

Вірніше -Хто в сивині не постарів,

Для кого юнь плоди колише І світить мево вечорів,

Для кого грім і синя тиша,

Земна любов і гордий гнів Є суть єдина. Два крила -Підносить тіло у орла.

І от на тім крилі орлинім,

На тім жаданні висоти Гарячим помахом єдиним,

Сім’я поезії, лети,

У темну ніч і ранком синім Дорогу знайдете, брати,

Бо не боїться темних туч,

Хто не ламає в леті ключ.

І нам із вами, добрий друже, Мандрівка пахне, кличе даль, Вже зацвіло моє залужжя І ваше поле, мов кришталь.

І серце серцю не байдуже Дзвенить, як молотом коваль,

І медом віє від гречок,

І жайвір пробує смичок.

Пора в дорогу. В путь щасливу Нових незбагнених шукань, Колосить вітер теплу ниву, Збирайтесь, друже, в тиху рань. Вже день кладе на мудрість сиву Гарячий промінь розсвітань,

І проводжати вийшли в світ Пісні-сестриці край воріт... :

ЛИСТ ДО ГРЕЧКИ

Часто сняться твої килими, Білосніжні і медвянисті,

Діє тоненькі шершаві бджоли Колихаються на вітрах І, покриті у бронзу літа,

Тчуть на лапках весняну, легеньку гіряжу,

В мареві теплім гудуть, гудуть.

Ти була мені затишком снів,

Коли пахла в материнській долоні,

І моє волосся на голові Брало твої кольори в сизі ранки,

Голосок мій бринів, як твоє сте.бло Бурштиновими дзвониками над полями,

Я не кажу вже про очі дитячі,

Налиті по вінця, як дві тарілочки,

Твоєї росяної, живодайної,.

Твоєї гречаної доброти.

А в кістляві голодні роки,

Коли пухли людські обличчя,

Забуваючи день життя,

Чи в тривожні солдатські ночі Ти мене годувала кашею,

Замість хліба і молока.

Дочко моїх гречкосіїв,

Сестро Дніпра і плуга,

Через вік твої білі вершечки Нахиляються в очі мої!

І летить моє серце, немов бджола-

медоноска,

На