Том 4 - Леся Українка

Прісцілла

Є справи, тату, де вже ні батьківське, ні мужнє право не мають сили.

Панса

Що ж то вже й за справи!

Руфін

Так, батьку, вір мені,— немає сили, що змусила б до зради християнку, душею щиру, серцем незрадливу.

Панса

(тратить свою удавану суворість. Тривожно, безпорадно)

Так що ж се? Як же се? Я не збагну...

Так чим же се скінчиться? Як же буде?..

Прісцілла

(простягає до нього руку)

Сядь, батеньку, край мене, поговорим.

Панса сідав коло Прісцілли, вона притуляється до його плеча головою.

Я, таточку, не вірю, щоб ти справді-нечесною вважав свою Прісціллу.

Панса

( розчулений)

Ні, ні, забудь про се, моя дитино!

Ти чесна, добра, ти лагідна, вірна, у матір ти вдалась... А знаєш, мама за ціле наше пожиття подружнє мене вразила раз лиш — тим, що вмерла...

Прісцілла

Так саме мушу й я вразити...

Панса

Доню!

Не говори такого! Мама вмерла, бо час її настав, боги судили, з недугою прийшла до неї смерть.

Тобі ж боги не відняли здоров’я, твоє життя в твоїх руках.

Прісцілла

Ні, тат}/,

настав уже й мій час. Отак невидно перетинається життя людське...

Я здавна вже мов гість на сьому світі.

Душа моя вгорі...

Панса

(встає, відчужений дивним екстатичним виразом її слів)

Руфіне! Що се?

Вона мов зачарована! Запевне, дання дали їй тії християни.

(Трясе Прісціллу за плече, мов хоче пробудити.) Прісцілло! Донечко моя! Прокинься! Опам’ятайся!

Прісцілла

(просто)

Батеньку, чого ти?

Таж я зовсім притомна.

Панса

Лихо тяжке з притомністю такою... Ні, Руфіне, я вже до тебе вдамся. Ти ж бо знаєш — для мене ти не зять, а син єдиний, тобі я передам своїх пенатів, коли умру.

Руфін Я вмру скоріш від тебе.

Панса

Ой не кажи сього! Се ніж для мене!

Та що з тобою? Я не розумію.

Яке тобі до сеї секти.діло?

Я но збагну! Се просто божевілля!

Р у.ф і н

Бач, довго поясняти, як се склалось, а часу обмаль. Вір мені на слово,— я б не завдав тобі такої :рани, якби мене не змусила до того повинність вища пад родинні зв’язки.

Панса

Яка ж повинність? Ти ж повипен жити, щоб службу Римові сповняти чесно. Забудь свої республіканські мрії.

Син добрий самохіть іде в неволю,

.щоб тільки батькові допомогти.

Твій батько — Рим у тяжкій скруті, сину. Оп варвари гермапські наступають, Паннонія в огні, і схід, і захід, полуднє й північ бурею грозять, а в нас — безлюддя, нелад і драпіжність. Руфіне, кожний чесний громадянин тепер за десятьох служить повинен, за сто, за тисячу! А ти — втікач, в таку хвилину зброю склав! Ой сором, ой ганьба, сину, ой тяжка неслава!

Руфін (видимо стурбований)

Ти боляче мене словами б’єш... гірка се правда... Та нема вже ради... запався шлях до чесного життя...

Мені одно лишилось — чесно вмерти.

(Показує на громаду в'язнів.)

Он подивись, багато є нас тута, значні і прості, вільні і раби,— а зр.адника ще не було й одного.

Невже Руфін одним там має бути?

Тут кожен має звагу та й одвагу, шануючи і люблячи владаря, таки йому не кланятись, як б.огу.

Я ж ним гидую — і вклонитись мав би? Неслава й батькові прийняти поміч від сина-зрадника.

Панса (оглядаючись, нишком)

Стривай, Руфіне.

Я* ж? думав не про зраду.

Руфін

А про що ж?

Панса

Я заплатив старшому ключареві, щоб він двох в’язнів випустив смерком. Ось персні

(дав Руфінові два персні)

покажіть — і вас пропустять. На першому завулку будуть ждати мої раби — я вибрав з християн — вони поможуть вам переховатись у певнім місці. Потім заберетесь в яку глуху провінцію, а згодом, як все забудеться, і в Рим вернетесь.

Мовчання.

Що ж, діти, згода? Що ж ви мовчите? Прісцілла

Всі, хто тут є, могли б сказати «згода», а тільки ми не сміємо.

Панса

Чому?

Прісцілла

їх всіх узято в нашій хаті, батьку.

Було б се, наче ми їх всіх піймали в смертельну пастку, а самі втекли.

Панса

Неправда! Ви ж заздалегідь не знали, що я вас порятую.

Прісцілла Все одно

в очах людських се так здаватись буде. Руфін задумується. Прісцілла пильно дивиться на нього.

Панса

Та хто ж із сих людей тебе побачить?

Руфін

(хитає зважливо головою)

Ні, батьку, ні! Се не для мене шлях.

Ти мовив: «Жити й Римові служити»,— яка ж то служба: жити втікачем, ховаючись і від погоні влади, і від людських очей, немов злочинці?

Таке життя від смерті гірше.

Прісцілла

Слухай,

мій батеньку. Розлука наша буде зовсім недовга.

П а ас а (радісно )

Так? Ти звідси вийдеш? Прісцілла

На небо, тату. Так нам сподіватись велів Христос.

Панса

Боги! вона безумна! Опам’ятайся, дочко, що ти кажеш?

Прісцілла

Мій рідний, я надією живу, що й ти колись побачиш божу правду, бо ти се заслужив своїм стражданням, і ми з тобою будем вічно жити, не розлучаючись, в раю господнім.

Панса

(хапаючи Руфіна за руку з мукою і страхом)

Про що вона говорить? Я не тямлю.

Мені се страшно!

Прісцілла

Таточку, не бійся, ти все це зрозумієш, коли схочеш, я попрошу братів, вони поможуть.

Панса (все з острахом)

Яких братів?

Руфін Се значить — християн. Панса

Нехай поможуть визволити вас,— я їх озолочу.

Прісцілла Не треба злота

моїм братам.

Панса

Почім ти знаєш, дочко?

Кому не треба злота? Треба всім.

Ось я покличу їх сюди до нас...

Чи з ними можна щиро говорити?

Прісцілла Авжеж, татусю, нас брати не зрадять.

Панса (до громади)

Гей, люди добрі! приступіть, прошу вас. Громада з єпископом наближається до ніші.

Порадьте! поможіть! Ось я прийшов, щоб визволить свою дочку і зятя...

Єпископ

Як?

Панса Не питайте як... Втекти поможу.

От сії персні виведуть їх звідси... (Показує на персні, що дав Руфінові.) За гроші все можливо.

Фортунат

Вжеж!

Парвус (з посміхом)

Чи ж пак?

Панса Та от ніяк не допрошуся згоди.

Бояться діти добру славу втратить, як порятуються. Невже се так?

Життя порятувать — хіба ж се ганьба?

Парвус Залежить, як і хто його рятує. Єпископ

На божий суд ми віддали їх справу. Нехай же бог їх судить до кінця.

Коли сумління стане — хай втікають. (Подається вбік, щоб відступити.) Панса (утримує єпископа)

Ні, бачу, ви не хочете пустить їх!

Чому не хочете? Нащо вам діти?