Том 4 - Леся Українка

Люцій

їх же кликав Круста І

Теофіл

Раз і Руфін покликав.

Люцій

Теофіле?

Руфін тебе не знав, я запевняю,

він батька втратив ще малим хлоп'ятком

і друзів батькових з очей втеряв.

Про те, що ти вигнанцем був і де, ніяк не міг він знати.

П а р в у с

А Прісцілла чи не могла йому сказать?

Т е о ф і л

Нічого

додати чи відняти більш не можу.

Що знав, те я сказав.

(Відходить до другої стіни.)

П а р в у с (єхидно до Люція)

А ти що скажеш?

Люцій (не вважає на нього, в задумі)

Ні, ні... се щось не так... не може бути...

(Підходить до ніші.)

Прости, Руфіне, маю щось питати.

Руфін Не можна потім?

Люцій Ні, нагальна справа.

Руфін

(з великим зусиллям встає. Люцій йому помагає, вони відходять трохи далі від ніші, туди, де стоїть Теофіл; Руфін прихиляється до стіни. Парвус, побачивши те, надходить ближче до їх)

Ну що там?

Люцій (поспішно, без намислу)

Ти казав про Теофіла що-небудь Крусті?

Руфін

(пригадує)

Теофіл? Се хто?

Люцій

(показує)

Оцей старий.

Руфін

А, сей... Стривай, згадаю. Як се було?.. Щось Круста здивувався, що гість мене не знає, тут я мусив щось вигадати раптом...

(Спиняється, тре собі чоло.)

Люцій

Ну і що ж? Руфін

Здається, я сказав, що він друг батьків і довго в Римі не бував... здається, сказав, що він з Германії приїхав.

Люцій

Не з Галлії?

Руфін

Чи з Галлії... тепера вже не згадаю, що я плів тоді, бо я й тоді не дуже теє тямив.

Та нащо се тобі?

Люцій Так, Tpef6a знати.

(До Теофіла.)

От бачиш, се випадок нещасливий,— він мовив навмання, не знав, що вигад зійдеться з правдою. Бач, як се просто!

Руфін

З якою правдою? Який випадок?

Т е о ф і л

Випадок той, що по твоїх словах мене у Римі викрито.

Руфін

(мов ужалений)

Що кажеш?! Теофіл

Те, що було.

Руфін

А чом же на суді мене про те нічого не питали?

Теофіл

Бо як мене взяли, то я признався, хто я і звідки,— що ж було зрікатись?

П а р в у с (надійшов тим часом до їх)

Та шпигів добровільних не питають прилюдно судді.

Руфін Шпигів добровільних?!

Ти...

Люцій (бере його під руку)

Дай, я проведу тебе назад. Прісцілла там сама.

Руфін

Ні, я не можу

сього так залишити.

Люцій

Та нема що про се балакати, се ж ясна річ: випадок нещасливий, Теофіле, адже й тобі се ясно?

Теофіл

Що я чув, те я сказав, нічого більш не знаю.

Хай бог твоє сумління судить. (Відходить у глибину темниці.)

Руфін

(услід Теофілові)

Слухай!

Я Римом присягаю...

Теофіл не вертається і не озивається.

Парвус

Не приймаєм такої присяги. Лиш бог єдиний, якби посвідчив, був би свідком певним.

Диякон (надійшов на остатні слова)

Не спокушайте бога й не кляніться нічим. Так — так, ні — ні,— без жадних

присяг.

Парвус

Поганам я на слово не повірю ніколи в світі, присяги ж поганські для мене марні.

Диякон

Брат наш не поганин.

(До Руфіна.)

Ти ж християнин?

Руфін (холодно і вже спокійно)

Се не йде до речі.

Парвус

Отак він завжди! Люцій говорив, що вже Руфін до віри нахилявся, чому ж тепер не може він признатись до віри просто? Саме був би час!

Люцій

От, власне, що тепер не час. Образа була б для бога, якби хто признався до нього для хвилевої користі.

Я розумію, чом Руфін воліє

для сього вибрати хвилину іншу в слушніший час. Я ж, давній християнин, тобі за нього ручу. ;

Парвус

Певна річі Ви однієї спілки! Християнин в тобі перед патрицієм сховався.

Люцій

О боже, дай терпливість! Чоловіче, подумай же: яка б йому вигода була в тому, щоб Теофіла зрадить?

Парвус

(затято)

Така ж самісінька була й тобі, як ти тоді центуріона кликав на нашу згубу! Ви обоє вкупі там накладали!

Руфін

(спокійно)

Іншої подяки од вас не сподівався я ніколи.

Люцій

Сим не жартуй, ми мусим оправдатись.

1 Руфін

Я не оправдуюсь проти безглуздя.

Щоб ти, патрицій, як він каже, друг мій, центуріона вів до мене в хату — се щось таке безглузде, що не варте відповіді поважної.

Парвус

Ну, добре, а нащо ти скликав у себе збори, не бувши християнином? Невже ж пак, щоб догодити жінці? Не чував я щось про такі подружні подарунки!

Чому ж ти вже для більшої догоди не вступиш до громади?

Руфін мовчки відходить і сідає коло Прісцілли.

Прісцілла (слабким голосом)

Ви про що там

змагалися?

Руфін

Та так, пуста розмова, ти не турбуйся...

Прісцілла

Голос твій тремтить.

Руфін

Я змучений.

Прісцілла

Се правда. Ляж, єдиний, все ж буде легше.

Парвус, а за ним Люцій підходять до Прісцілли. П а р в у с

Вибачай, Прісцілло, що я турбую...

Люцій

Схаменися, брате! Тривожити сю мученицю!

Парвус

Слова

єдиного прошу, се вже ж не тяжко.

Я хтів би знати, чи тобі траплялось про Теофіла з мужем говорити?

Прісцілла

(байдужо)

Не пам’ятаю, може, й говорила...

Парвус (до Люція злорадо)

Се значить, що напевне говорила, і значить, не випадком, а свідомо Руфін про нього Крусті розплескав!

Прісцілла (поспішно, голосніше, ніж досі)

Що ти говориш? Бійся бога, брате!

Парвус

А ти не знаєш, нащо то Руфін закликав нас до себе? Ти просила його про те?

Прісцілла

Ні, не просила. Сам він те в свбму серці зважив.

Парвус

Чи не хтів він в той вечір неофітом об’явитись?

Прісцілла Того не знаю.

Парвус

Досить. Вибачай, що я тебе потурбував.

(Відходить набік.)

Прісцілла

Руфіне!

Якесь нещастя! В чім нас винуватять? Руфін

Тебе ніхто ні в чім не винуватить.

А я обвинувачень не приймаю.

Я знаю, ти без присяги повіриш, що я не зрадник.

Прісцілла

Я, Руфіне, вірю без присяги й без слів, та інші браття...

Руфін Яке мені до інших діло?

Прісцілла

Правда, тобі вони чужі, але ж мені вони брати, вони родина близька душі моєї! Я не можу знести, щоб ти 'з іменням зрадника зостався у пам’яті нащадків християнських!

Люцій

Прісцілло, заспокойся, я сю справу єпископу й громаді розкажу і суду попрошу.

Прісцілла

Іди, мій брате, іди, хай дух святий тобі поможе!