Том 4 - Леся Українка

Хіба що судді зрадою заплатять тому, хто зрадив нас.

Фортунат

Нас Круста зрадив, се ж річ відома нам усім,— навіщо заводити розмови небратерські?

Парвус

Та Круста Крустою, а де ж був Люцій, поки центуріон прийшов по нас?

Люцій

Приспавши Крусту, я назад вернувся, і ми з Руфіном розмовляли.

Парвус

Дивно!

Патриції, замість іти на збори, ведуть якісь балачки по кутках!

Однак ти на суді щось перемовчав, про що була розмова межи вами.

Люцій

Я не хотів пошкодити Руфіну, бо кожен сам про себе хай свідкує; я навертав його на нашу віру і мав от-от в громаду нашу ввести...

Парвус

(іронічно)

Але центуріон вам перебив?

Люцій (не зовсім певним голосом)

Я думаю, що так.

Парвус

Все можна думать.

Люцій (знов раздражнений)

А ти що думаєш?

П а р в у с

Мої думки хай краще будуть при мені.

Люцій (до громади)

Вас, браття, я кличу в судді межи ним і мною.

Фортунат

(миролюбно)

Та нащо ті суди? «Ви не судіте, щоб вас не суджено»,— сказав господь, і сам він тільки спогадав про зраду Іудину, та не судив Іуди і не вказав апостолам його, щоб не судили й ті.

Люцій (тремтячим голосом)

Ти, Фортунате, я знаю, простий духом і не тямиш, яка отрута в цих твоїх словах...

Н а р т а л (раптом озивається хрипким голосом)

Та що там «простий духом»? Доки будеш ти, Люцію, тут панькатися з ними та короводитись? Якби я був на твому місці, якби мав я руки хоч у кайданах, тільки не прип’яті так до стіни, я б їм давно, сим «браттям», своє братерство показав, щоб знали, як жалити спроквола та сичати!

Кубло гадюче! перед ворогами під ноги стеляться, мов поздихали, а перед братом сторчака стають і раді закусати! Скорпіони!

Єпископ

(підходить повагом з дальшого кутка до Нартала) Смирись, мій сину...

Н а р т а л (гостро)

Я тобі не син.

Знайшовся батько!

Єпископ (з жахом до громади)

Що вступило в нього?

Н а р т а л

Що? Жовч! Бо ви їй не давали волі помалу вишуміти, от вона тепер мене готова задушити, хіба що виплюну тобі в лице!

Плює на єпископа, той сахається, громада з грізним брязкотом кайданів кидається до Нартала.

Єпископ (хутко отямившись після образи)

Не зачіпайте! Я стерпів образу, і ви стерпіть за мене, я благаю.

Одна вівця паршива хай не губить заразою отари усієї.

Нартал, дико, проникливо крикнувши, затіпався мов у корчах.

Темничний вартовий (впадає до темниці з ремінною тройчаткою)

Що тут у вас?

(До Нартала.)

Се знов оцей скажений?

Ти будеш тихо? Проклята почваро!

(Потягає його кілька разів тройчаткою, той хрипить, заціпивши зуби, вартовий виходить знов за двері, кілька раз оглянувшись і загрозивши на ході тройчаткою.)

Який час у темниці панує важка тиша.

JI ю ц і й

(підходить до Нартала, що якось весь опустився, немов умерлий на хресті)

Здається, він зомлів. Хто має воду?

Рената

(подає воду в глиняному кухлику і помагає Люцієві очу-тити Нартала)

Вже дивиться. Либонь, йому вже легше... (Відходить знов набік до свого нареченого Редівіву са.)

Люцій

(тихо до Нартала. Вся дальша розмова ведеться впівголоса, ледве коли чутно її іншим)

Мій дорогий, коли б ти знав, як тяжко мені, що ти за мене постраждав.

Але ж даремне ти так стурбувався, бо я зовсім уже не так журюся тим, що про мене Парвус той говорить, я вірю, що як не тепер, то згодом, а правда виявиться всім їм навіч.

І я прошу тебе, на ймення дружби, на ймення тої влади, що колись я мав над твоєю щирою душею...

Нартал (тихо, але терпко)

Не говори до мене і не згадуй про тую владу. Я ж і сам те знаю, що був твоїм рабом, що ти, патрицій, римлянин і багач, купив мене, убогого та дикого номада *, і з тілом, і з душею.

Люцій

Любий хлопче, я ж викупив тебе, а не купив!

Ти був моїм рабом хіба хвилину і то формально.

Нартал Завжди був рабом!

Римляни ж не дають ніколи, зроду своїм рабам визволу. Ти купив мене з душею. Поки був у пана, я знав, що слід римлян всіх ненавидіть, а тут я мусив полюбить тебе.

Люцій (з лагідним усміхом в галасі)

Хіба ж се зле?

Н а р т а л

(крутить головою, ѣри чому кайдани стиха бряжчать)

О зле, се дуже зле!

Се щонайгірше!.. Я колись був дикий, і щирий, і палкий, як звір в пустині.

Попавшись в клітку, гриз і сіпав грати, як лев, як барс, і рвався у пустиню або на ворога, на свого пана, і, певне б, вирвався або сконав, якби не ти.

Люцій Тебе я не неволив, ти міг іти додому, якби хтів.

Н а р т а л

Якби хотіти міг! Але ж, кажу я, тим і панує хитрий Рим над нами, що він нам одбирає змогу хтіти.

Римлянин всяк загине сам скоріше, ніж варвару дасть волю,— так і ти!

Ти став мені показувати зараз, не через грати, а на вільній волі, красу Італії, багатство Рима,— у мене дух зайнявся! І забув я пустиню рідну й батьківський намет для нечесті блискучої. А потім ти показав мені ще інші скарби,— світ філософії, науки, хисту,— і я, нещасний варвар, думав щиро, що я римлянином навіки став, що й Рим прийняв мене за свого сина...

Я помилився, хутко показали мені сю помилку твої краяни, патриції та запанілі хами,— щодня вони презирством викликали зо дна душі моєї знову звіра, і знову я ставав номадом диким, душею повертаючись додому.

Але ти знов на мене сплів сильце: ти навернув мене у християнство.

Тоді-то й почалася повна влада, безмежне панування надо мною.

Ох, як же тяжко я тоді страждав!

Не знав ти, як було ридав я гірко по ночах, як оплакував неволю.

І жалував про ту залізну клітку, де я був тілом раб, душею вільний.

Та вороття мені вже не було.

Краси Італії, багатства Рима і скарбів розуму не досить стало для відпущеника, що ти розпестив.

Зопсована душа запрагла неба, розкоші вічної, надземних скарбів, і я