Том 4 - Леся Українка

Ти!

Сам покруч! Римське сміття! Як ти смієш?!

Л ю ц і й (тихо до Нартала)

А хто на ближнього «рака» промовить *, тому що буде?

Нартал сідає мовчки на місце, важко дишучи.

Круста (до Люція)

Я того й не знав, що ти навчився звірів заклинати, та ще й, либонь, по-вавілонськи?

Л ю ц і й

Нащо

у вавілонців мав би я учитись таких звичайностів, що не годиться не тільки зваду в гостях починати, але й до сварки допускати інших?

Се й в Римі всяк, хто носить тогу, знає.

Круста

(удає, мов зовсім не слухає і не чує Люція, розглядав малюнки по стінах)

Хороші фрески! Гарне малювання!

Мозаїка чудова!.. Адоніс...

«великомученик» назвати можна б його по-християнськи. Тільки де там!

Наш мученик мудріший був від тих, що здуру розпиналися на довбнях.

Фортунат і Парвус встають і виходять в садок, щось турботно шепочучи межи собою.

Бач, як розп’явся на розкішнім лоні безсмертної Венери! На Амура!

Я б сам готовий мучитись отак, а надто щоб воскреснути потому веселим Діонісом, паном вин, володарем бенкетів... От не знаю, чи той розп’ятий християнський бог, що нібито й собі воскрес із мертвих, теж розуміється на винах добре?

Здасться, так, бо хтось мені казав,

що за життя не був він непитущим і вмів з води робить вино червоне.

Се він і Діоніса переважив, коли не брешуть люди: з винограду вино зробити — не велике чудо, ні, ти зроби його з води! Не диво, що всі п’яниці з римської голоти охоче йдуть у християни — де ж пак не шанувати їм такого бога?

Та що! Я сам готов на те пристати і помирить Ісуса з Діонісом.

(Вимахув фіалом у лівій руці і ляскає пальцями правої.) Евое, Бакхе! Гала-галалуя!

Чи як то там гукають християни на циркових аренах проти звірів?

Н а р т а л (люто)

Мовчи!

Круста Образивсь ти за Діоніса?

Нартал хапає зо стола кухля і заміряється на Крусту. Люцій удержує його за руки, Круста нагинається під стіл.

Люцій (до Нартала)

Дай спокій! Схаменися!

(Нишком.)

Вчись терпіти!

Нартал

(блідий з надміру лютості, глухим голосом)

За себе міг стерпіти, а за святощ не можу...

(Раптом різким високим голосом.)

Гей, пусти, бо серце трісне!

(Силкується вирвати руки.)

Диякон (виходить з хатніх дверей)

Що тут за крик? Що сталося?

Та бачиш,

тут нове чудо бога з Галілеї * — '

оцей патрицій без вина сп’янів.

Диякон (підходить до Нартала, нишком)

Ти всіх занапастиш. Ну, будь же тихо!

Нартал випускав з рук кухля і кидається на лаву, зовсім знесилений погамованим вибухом. Люцій кладе йому руку на чоло і щось шепоче, нахилившись над ним низенько.

Диякон

(звертається до інших, головно до Крусти)

Господар просить вибачить йому, що він не вийде навіть попрощатись, бо я його покласти в ліжко мусив, а вас прохати мушу розійтись, бо хворому потрібен спокій.

Круста (підвівся, потім знову сів)

Може,

я ліг би тут собі тихенько спати?

Бо щось моїм ногам ніяк не йдеться.

Люцій

Ні, се не випадає. Ліпше я тебе додому проведу помалу.

Круста неохоче встає, Люцій помагає йому.

Диякон (до Нартала)

Тебе прошу, посидь коло слабого, поки ми з панею зготуєм купіль.

Круста

(спиняється)

Я, я посиджуї

Диякон (лагідно плескав його по плечі)

Ні вже, ти спочинь сам краще в ліжку дома. Адже кажеш:

«Ногам не йдеться». Де ж тобі глядіти слабих людей?

Круста

Ну, ну, бувай здоров!

(Виходить з Люціем.)

Ледве зачинилась хвіртка за Крустою і Люціем, з-за кущів у садку виходять Фортунат і Парвус, аз ними ще кілька інших, що непомітно для Крусти увіходили в садок і, остережені через двох попередніх, перестоювали в садку.

Фортунат Ну, слава богу, позбулися Крусти!

Парвус

(понуро)

Ще невідомо, що то далі буде.

Фортунат

Що ж може бути? Адже він пішов.

Парвус

Але куди?

Фортунат Та вже ж додому певне.

Парвус

Се невідомо.

Диякон

Люцій з ним пішов, то вже ж догляне й зради не допустить.

Парвус

Та так-то воно, так... А я волів би, щоб і за Люцієм ще хто пішов.

Диякон

Навіщо се?

П а р в у с

Щось я не маю віри до тих патриціїв високородних, занадто ввічливих та делікатних до всяких Круст.

Диякон

А як би Ж ТИ ХОТІЕ?

Так, як Нартал, із ними зачіпатись і наражати всіх нас на погибель вперед іще, ніж ми відбудем збори?

П а р в у с

Та я не знаю... Тільки ж вислухати, як той поганин ображає бога і перемовчувать — се теж спокуса, се може до байдужості довести.

Диякон

(подумавши)

Се справа трудна... Сам я не здолаю

розважити її. Нехай єпископ

нам роз’яснить на зборах се питання.

Фортунат Авжеж, найкраще так, нехай єпископ.

Дехто з новоприбулих Так, так, єпископ! Він нам се розважить!

П а р в у с

Як так, то й так... Я тільки знов скажу:

мені оті патриції непевні,

не бачу я в них щирості такої,

як у плебеїв. Щось вони мудрують,

філософів спогадують поганських

та всякі панські світові звичаї,

так мов не досить їм письма святого,

слів господа Христа і заповітів

отця небесного — ще їм потрібна

усяка мудрість марна сього світу.

Фортунат

Ну, так вони вже виховані, брате, привчені змалку.

П а р в у с

То ж і я кажу!

А для убогих духом се спокуса, що книжники й пани мов верховодять в громаді нашій, наче бог злюбив їх понад простолюд.

Диякон

Я гадаю, сину, що й сюю справу зважить нам несила. Ти поспитай єпископа на зборі.

Дехто з присутніх Авжеж! найкраще!

П а р в у с

Та нехай і так...

Я, власне, нагадав вам про обачність... Не сам я се подумав, а й старий наш подався навіть геть з тії «беседи»,— одно, що не хотів блюзнірства слухать, а друге, що йому здалось непевним поводіння і Люція, й Руфіна.

Диякон

Руфіна?

П а р в у с

Так. Що ж, ніде правди діти, воно й мені теж видалось непевним. Коли б тут не було якої пастки...

Між присутніми тривожне шепотіння.

Диякон

Ти стережись так кидати словами, зневір’я і нещирість посівати в громаді нашій братній.

Парвус

Чесний батьку, громаду нашу я шаную щиро, але Руфіна в ній я ще