Том 4 - Леся Українка
Я знаю,— хоч сумна оселя наша, бо в ній не чутно голосків дитячих,— сумніш було б, якби дитячу душу щодня тут катували батько й мати.
Коли б я рано й вечір научала дитину промовляти «Отченаш» — я знаю, ти б мовчав, але дитина завважила б, що все бракує батька в нас при молитві хатній, і спитала б: «Чи татко мій — «невірний»?» А коли б ти перед ларами * поставив сина, як вимага традиція латинська, що мала б я робити? Я не знаю, чи я б себе примусила мовчати,
і, може б, син, відданий давній вірі, «сектяркою» назвав би рідну матір.
І певно б нам прийшлося розлучитись, коли не тілом, то душею й серцем, і та любов солодка до дітей, що людям навіть старощі скрашає, для нас була б гірка, немов полин, а для дітей отрутна.
Р у ф і п
Може, й так...
То, значить, вже судилося бездітним мені дожити віку... Ти — єдина родина в мене. Так невже й тебе я маю втратити?.. Скажи, Прісцілло,— якби я не наказував тобі, а попросив як друг, як твій найближчий,
щоб ти на ті зібрання не ходила, чи ти послухала б?
Прісцілла
Не можна, друже, нам, християнам, слухати прохання, бо то ж інакше половина вірних одкинутися мусила б од віри.
Руфін
Я б не просив тебе покинуть віру, лише не виставлятися прилюдно, не наражатися на небезпечність.
Прісцілла
Чи добре ти збагнув, що ти говориш? Здається, ні, а то б ти сам дійшов до того слова, що сказав апостол:
«Без діла віра мертва».
Руфін
Я те знаю.
Не раджу й сам я кидати того, що справді доброго є в християнстві: добро чинити, вбогих наділяти і мати милосердя над рабами.
З маєтків наших я тобі нічого не бороню й ніколи не спитав би, куди та на що гроші витрачаєш.
В господі нашій старшого немає над нас самих — то хто ж би приневолив тебе пенатам нашим поклонятись, коли вже ти втеряла віру в них?
Була б ти «вірна», чесна і безпечна...
Прісцілла
(переймав)
Такою можна буть хіба в раю, я ж на землі живу, та ще й у Римі.
Яка ж то «вірність» буде, що пенатам не поклонюсь'я вдома, а прилюдно з матронами піду богам служити, як вимагає давній римський звичай?
Хто смі€ звичай той ламать прилюдно, крім християн? По чім же й пізнають найбільше нас? Таж тільки християни одвагу мають виявляти щиро свої думки.
Руфін
(сумно)
Се правда.
Прісцілла
Не одна з нас від того починала, що ти радиш, але служити двом богам не можна, а надто в ті часи, коли господь свою пшеницю віє серед току великого. Не можу я полинуть легенькою половою по вітру погожому в безпечний тихий захист тоді, коли зерном важким, достиглим брати мої покірно ляжуть долі і будуть всі покладені під жорна на муку тяжку, щоб зробитись хлібом тим, що дає життя правдивій вірі.
З яким чолом та й як се я подам таємну поміч, скриту під полою, братам в той час, як на гучній арені їх спів заглушать і затоплять кров’ю леви та леопарди? Чи ж не більше було б їм помочі, якби мій голос хоч на хвилину довше всім до слуху слова святі й правдиві подавав?
Якби моя рука дала стискання в остатній час замученому вкупі?
Чи можу я таку велику службу па гроші перевести? Що всі жертви, коли любов жива у схові скніє, а світло правди гаспе, бо накрите? Скажи, якби твої всі друзі йшли за рідний край вмирать на бойовиську, щоб одвернуть од Риму наглу згубу, а ти б сидів безпечпо в себе дома, охочого пайнявши замість себе
та давши дар у військову скарбницю, чи ти б себе за чесного вважав?
Руфін
Запевне, ні!
(З подивом, повним пошани, дивиться на жінку.) Уперше зрозумів я, що як то тяжко склавши руки ждати, чи вернеться одважний друг додому з такого бою, де немає місця тому, хто стать під корогву не може...
Мов ганьба, так гнітить оця тривога бездільна і безсила!..
Прісцілла
Ще зарані так турбуватись. Може, вся та справа розвіється, немов лихий туман.
От, може, завтра знайдеться дитинка,— ми всі про се молитись будем ревне.
Руфін
І я так сподіваюсь... А молитись не маю я кому...
(Задумується. Погляд його з глибокою тугою звертається
в далечінь.)
Мовчання.
Прісцілла (кладе руку йому на плече)
Руфіне, любий, про що ти думаєш?
Руфін (стену вся)
Не знаю.,, так...
Повіяв вітер від садів з-над Тібру, запахло цвітом... пташка обізвалась досвітнім співом... Я згадав той сад на віллі в твого батька — першу весну з тобою вкупі там перебував я...
Така була тоді весна лагідна:
в рожевому й злотистому серпанку стояли всі мімози, анемони, як ті метелики в траві леліли і мов збиралися злетіти вгору...
Ти так любила їх, так обережно віночки вміла плести з їх, а я бажав, щоб зацвіли скоріш гранати: «Уквітчаю тебе вогнем!» — казав я...
І не судилось,— я в похід подався, а ти пішла тим часом в християни... Замість гранат блиснуло межи нами меча Христового жорстоке лезо.
І щастя, й спокій розрубало враз.
(Замовкає і низько схиляє голову на руки.)
У Прісцілли мовчазна мука на обличчі.
ДІЯ II
ОСОБИ II ДІЇ
Руфін.
Прісцілла.
Кней Люцій — молодий оптимат * християнин, приятель Руфі-новий.
К р у с т а — римлянин, паразит і донощик (delator)
Н а р т а л — африканець, відпущеник Люціевий Єпископ Диякон
Т е о ф і л — пресвітер
Фавстін-Редівівус 1 заручена пара, обоє християни
Нігріна-Рената J прості, але заможні А к в і л а — раб Ф л е г о н ]
У р б а н > ремісники
Фортунат j [Парвус]
Центуріон. Вігіли. Раби: християни і християнки.
Садок перед домом Руфіновим. Широка, обсаджена кипарисами стежка веде до дверей в літній триклініум на розі двоповерхового дому. Двері ті, зроблені широкою аркою, настежи розчинені, так що крізь них видно середину хати з гарною мозаїкою і фресками по стінах. Саме проти дверей над столом, обставленим лавами-ліж-ками, приходиться фреска, їцо ілюструє міф про Адоніса та Ве-,неру: ранений Адоніс конає, схилившись на коліна до богині, а край
