Том 1 - Леся Українка

Іди, іди, моє маленьке, грайся!» Дитина знов до забавок вернулась, Товаришка взяла шиттЯ) я книжку, Розмова наша більше не велася...

1895

* *

*

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю, Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжкого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало,— Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись,—

Що сльози там, де навіть крові мало!

1895

ВОРОГАМ (Уривок)

...Вже очі ті, що так було привикли Спускати погляд, тихі сльози лити, Тепер метають іскри, блискавиці,— їх дикий блиск невже вас не лякає?

І руки ті, не учені до зброї,

Що досі так довірливо одкриті Шукали тільки дружньої руки,

Тепер зводяться від судороги злості,— Чи вам байдуже про такі погрози?

Уста, що солодко співали й вимовляли Солодкі речі або тихі жалі,

Тепера шиплять від лютості, і голос Спотворився, неначе свист гадючий,— Що, як для вас жалом язик їх буде?..

1895

ПІВНІЧНІ ДУМИ

Годі тепера! ні скарг, ані плачу,

Ні нарікання на долю,— кінець!

Навіть і хвилю ридання гарячу Стримать спроможусь. Нестиму вінець, Той, що сама положила на себе.

Доле сліпая, вже згинула влада твоя, Повід життя свого я одбираю від тебе, Буду шукати сама, де дорога моя!

Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами, Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій. Довго проводити буду сумними очами Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій.

Згинули мрії, і темрява слід їх закрила...

Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом Полум’ям віють огненні широкії крила,

Мрія новая літа надо мною орлом.

Мов зачарована, слухаю голос надземний:

«Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,

Поки зорею рожевою край твій освітиться темний, Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі. Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці, Скажуть: «Сѳ в нашій країні настала весна,—■ Грають по небі зірниці, ясні блискавиці,

Темна ще піч, та вже хутко минеться вона».

Мріє новая! твій голос і крила огнисті Ваблять мене, я піду за тим світлом яспим Через простори і дикі дороги тернисті,

Так, як Ізраїль ішов за стовпом огняним.

Зпаю, куди ти мене поведеш за собою:

Там без упину лютує страшна, невсипуща війна, Люди там гинуть у тяжкому лютому бою,

Кров там не ллється, панує там смерть потайна. Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину,

Знов повернуся у той занапащений край,

Де, може, волі не буде мені до загину,

Мріє новая, з тобою і там буде рай!

1895

ДО ТОВАРИШІВ

О, не забуду я тих днів на чужині,

Чужої й рідної для мене хати,

Де часто так приходилось мені

Пекучу, гірку правду вислухати.

Уперше там мені суворії питання Перед очима стали без покрас;

Ті люди, що весь вік песли тяжке завдання,

Казали: «Годі нам, тепер черга па вас,

На вас, робітники незнані, молодії...

Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.

Невже ті голоси несміливі, слабкії,

Квиління немовлят — належать справді вам? Невже на всі великії події,

На все у вас одна відповідь с —

Мовчання, сльози та дитячі мрії?

Більш ні на що вам сили не стає?

Невже се так?..» Я мовчки все приймала;

Чим мала я розбить докори ці?

Мов на позорищі прикута я стояла,

І краска сорому горіла на лиці...

Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою, Що вже й докори сі вас не проймуть?

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь? Подаймо їм великую розвагу,

Скажім і докажім, що ми бойці сами;

А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу — Сказать старим бойцям: не ждіть,

не прийдем миі

1895

ПОЕТ ПІД ЧАС ОБЛОГИ

У місті панує велика тривога.

Туманом окутала вража облога,

І голод грозиться страшною рукою,

Від шпигів ворожих немає спокою.

Збирається в місті за радою рада,

Та згоди немає, панує розрада,

Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!

Мов тяжка хвороба, так час там пливе,

Та місто не вмерло, воно ще живе.

Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,

Он мати колише дитиноньку любу.

«Ходімо,— говорить дружина дружині,— З’єднаємо руки і долю свою,

Як згинуть прийдеться,— в останній годині Побачу край себе дружину мою».

«Спи,— мати співає,— моє немовлятко, Уроджене в люту годину дитятко!

Не будеш ти лиха і голоду знати,

Поки ще на світі живе твоя мати».

Іде на стрівання хороший вояк,

Віта його мила щаслива.

«Чого зажурився, мій любий козак?» — Питає дівчина вродлива.

«Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,

От зараз піду з товариством до бою.

Несила терпіти лихої напасти,

Волю я в широкому полі пропасти,

Ніж тута, немов у тюрмі, погибати!

Тебе тільки, зіронько, жаль покидати...»

Вопа подає йому стрільбу грімку,

Чіпляє сама ясну шаблю важку,

Цілує, і пестить, і щастя бажає,

І, мов на музики, на бій виряджає:

«Хай наша зоря тебе, милий, веде!»

І милий иа смерть без вагання іде.

А опде нещасний коханець край брами У розпачі голову стиснув руками:

«Найгірша для мене ся люта година!

Не любить мене чарівпиця-дівчина. Подвійний мій розпач, подвійпий мій жаль, Моя нерозважна печаль!..»

Он пісня з високого муру лупає.

По мурах одважний співець походжає.

Поет не боїться від ворога смерти,

Бо вільная пісня не може умерти.

Тож він з ворогами і з лихом жартує І вірші, мов легкії стрілки, гартує,

І кидає пісню в широкий простор;

Скрізь чутно її, на майдані і в полі,

Юрба перейма тую пісню, мов хор.

Все бачить співець у широкім роздоллі —

І небо, і море, красу світову,

І людям співає він пісню нову.

Усе одбивається в пісні, як в морі:

Рожевая зоря, й червоная кров,

І темна ненависть, і ясна любов,

І пломінь пожару, і місяць, і зорі.

Та пісня, як море, і стогпе, й рида,

І барвами грає,

І скелі зриває,

Як чиста прозора вода.

Всі слухають пісню: нещасний коханець, Щасливая пара, і мати, й дитина,

Співа тую пісню дружині дружина,—

Те знає і тішиться музин обранець,

Бо вдень, серед люду, поети мов діти,

Лариса Косач з братом Михайлом. Фото. 1880—1881

їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,

І вабить їм