Том 1 - Леся Українка

Хвора

Гадаєш ти, що я боюся суду?

Запевне, бридко між гадюк попасти,

Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене,— Небесний чи земний, для мене все одно,— Однакові для мене рай і пекло,

Бо я не вірю в них.

Черниця

О господи, рятуй Оцю заблукану, нещасну душу!

Послухай, сестро, ти ще молода,

1, може, прийдеться загинути...

Хвора

Дарма!

Не жаль мені, що молодою згину,

А жаль — о лютий жаль, що пропаду даремне.

Черниця

Ніхто даремне в господа не гине,

Без волі божої і волос не спаде.

Хвора

Не хтіла б я тебе вразити, сестро,

Та, бачу, прийдеться розмову залишити,

Бо ми говоримо на різних мовах.

Ні!

У всіх людей одна є спільна мова — Братерськая любов.

Хвора

Любов, ти кажеш? А я б сказала — щирість...

Черниця

Прожени Ненависті дракопа геть із серця,

Нехай в ньому зостанеться любов,

І ми одна одну запевне зрозумієм,

Як розумів розбійника Христос.

Хвора

Пожди, кохана сестро, я те бачу,

Що ти мене і жалуєш, і любиш,

Хоч я тобі чужа. Та я б хотіла,

Щоб знала ти, кого і за що любиш,

І як осудиш, то щоб знала за що.

Сядь ближче біля мене, нахили Лагідне личенько до мене ближче, Забудь про те, що звете ви гріхом Чи праведністю, слухай тільки пильно.

Черниця Боюся я, що втомишся,— ти ж хвора.

Хвора

Дарма! нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить. Адже і в вас є сповідь перед смертю... Мене жде шибениця — я те знаю.

Так слухай. Ти все згадуєш любов,

Вона й моя наставниця єдина.

Мене любов ненависті навчила,

Колись і я була, як ти, лагідна, тиха І вірила в братерськую любов,

Бо при мені були брати кохані,

Родина й ніжні подруги мої.

Образу я сльозами зустрічала І перед кривдою схиляла я чоло,

Коли вона на мене наступала.

Я матері і батькові корилась,

Вони ж були до мене завжди добрі.

Я думала, що лад такий можливий Між ворогом і бранцем... Коли се Розпочалося біле лихоліття І наше місто зайняла облога;

Боролося воно, змагалось, як уміло,

А потім мусило відперти браму,

І вороги ввійшли з тріумфом в неї.

Я бачила, тоді, що хто хиливсь найнижче, Того найбільш топтали люди й коні.

Мій батько й мати ворогам корились,

А добрості не бачили ніколи.

У мене розум наче потьмарився,

Не знала я, де правда і де кривда,

Я знала тільки, що мені так жаль,

Так жаль на ворогів і жаль па подоланих. Сумний був час; товариші мої Пішли у військо, кликали й мене.

Та я в собі не чула сили.

Ті, що зостались, я їх одцуралась Або вони мене, пропала наша згода.

Брати і сестри смутнії ходили,

Той самий жаль гнітив їх, що й мене.

Та що казати? В подоланім місті Немає щастя і не може бути!

Хотіла я спершу, як ти, піти в черниці,

У сестри милосердні, та для сього Потрібна віра,— я її не мала...

Отак життя минало день за днем.

Я бачила, як гинуло найкраще,

Як родичі мої гнили по тюрмах І як високе низько упадало.

Тоді в мені спалахнула ненависть До тих, що нищили мою любов.

Ненависть розгоралась більше й більше,

Та я не знала, де її подіти.

Так, може б, я себе вогнем спалила власним, Та іншеє судилося мені.

Прийшов один товариш і промовив: «Ходи; ми знову на війну зібрались!

Не ми уб’єм, то нас вони уб’ють;

Ми мусим боронитись, поможи нам! Невже ти будеш осторонь сидіти І споглядать, як ллється братня кров? Ні, сором се терпіти. Наша смерть Научить інших, як їм треба жити.

Ходи, з тобою, певне, й другі підуть».

І я пішла...

Черниця А мати? а родина?

Хвора

У ту хвилину я про них забула,

Та, може б, не згадала і тепер,

Якби вдалось моє велике діло.

Я б упилася щастям перемоги,—

Не спогадом, надією жила б.

Але ж тепера я даремне гину І думаю про той даремний жаль,

Що може вбить мою кохану матір.

Своїх сестер я бачу у жалобі,

Братів у смутку — і даремне все!..

Коли б могла я ще хоч раз побачить Моїх коханих!..

Черниця

Сестро, не журись!

Якби ти тільки вірила у те,

В що вірим ми, потішилась би певне.

Ми віримо, що в іншім, кращім світі Побачимо усіх, кого любили.

Хвора

Шкода! Ви вірите, що єсть і рай, і пекло, Що люди й «там» не можуть рівні бути. Моя лагідна мати не злочинна,

Не вбила і не хтіла вбить нікого, їй мусить райська брама відчинитись,

А для таких, як я, в раю немає місця.

Все переможе щире каяття,

І гріх, і пекло перед ним зникають,

І райська брама навстежи одкрита. Згадай же, сестро, любую родину, Пожалуй душу бідну, молоденьку,

За віщо ж має гинути вона?

Хвора

Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі: «Ніхто не має більшої любові,

Як той, хто душу покладе за друзів».

Ну, годі, я скінчила, ти вже знаєш І як осудиш, то вже знаєш за що.

Умовкла хвора, і черниця тихо Сиділа, очі в землю опустивши...

15/ІХ 1896

ХВИЛИНА РОЗПАЧУ

О горе тим, що вроджені в темниці!

Що глянули на світ в тюремнеє вікно.

Тюрма — се коло злої чарівниці,

Ніколи не розіб’ється воно.

О горе тим очам, що звикли бачить зроду Каміння сіре, вогкий мур цвілий! їм сірим здасться все, як небо у негоду,

І світ, немов тюремний двір малий.

О горе тим рукам, що звикли у неволі Носить кайдани ржаві та важкі,

На волю вирвуться, і там бридкі мозолі їм нагадають, хто вони такі.

О горе тим, що мають душу чесну!

Коли вони ще вірять у богів,

Благати мусять силу ту небесну:

«Пошли нам, боже, чесних ворогів!»

О горе нам усім! Хай гине честь, сумління, Аби упала ся тюремная стіна!

Нехай вона впаде, і зрушене каміння Покриє нас і наші імена!

16/ІХ 1896

* *

*

0, знаю я, багато ще промчить Злих хуртовин над головою в мене,

Багато ще надій із серця облетить,

Немов од вихру листячко зелене.

Не раз мене обгорне, мов туман, Страшного розпачу отрутнеє дихання, Тяжке безвір’я в себе, в свій талан І в те, що у людей