Том 1 - Леся Українка

Якої не дасть перемога кривава,—

В надії на неї терновий вінець Прийма молоденький співець.

Ось день проминув, зник і вечір погожий, Ніч криє і місто, і табір ворожий,

І дивляться любо небеснії очі;

Поснули усі, до спочинку охочі, Здрімалася навіть обачна сторожа,

Скрізь тихо... Міцна чарівниченька божа, Кориться їй все під кінець;

Але не кориться співець.

Ті промені горді, ясні, золотії,

В ньому розбудили і речі, і мрії, їх стримати — груди тісні!

І прудко, мов іскри з багаття огнисті,

Мов хвилі гірського потоку сріблисті, Летять голоснії пісні.

І ллються, і ллються без примусу, вільно, Недбалі про славу й вінки,

І линуть з північними вітрами спільно Високо під ясні зірки.

Бринить у них радість, лунає і горе, Шумить у них спогадів, мрій ціле море, Навколо них розпач хаосом чорніє,

Над ними веселка надій променіє.

Не знає поет, чи хто слуха його,

Не стримує серця і співу свого,

Співа серенаду ясній своїй зірці,

Та ночі, та музі своїй винозірці,

Що з ним була в кожній порі...

І пісня чарує облогу ворожу І будить на мурах обачну сторожу, Заснуть не дає до зорі!

12/1V 1896

ТОВАРИШЦІ НА СПОМИН

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться Провадить знов розмови запальні,

Нехай, поки від них ще серце б’ється,

Я вам на пезабудь спишу думки сумні.

От, може, вам колись,— часами се буває,— Розглянути старі шпаргали прийде хіть,

Ваш погляд сі іцілки, блукаючи, спіткає І затримається при них на мить.

І вам згадається садок, високий ганок, Летючі зорі, тиха літня піч,

Розмови наші, співи й па останок Уривчаста, палка, завзята річ.

Не жаль мені, що се вам нагадає Запеклої ненависті порив.

Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!

Згадати тільки всі тяжкії муки,

Що завдали борцям за правду вороги,—

Кому ж не стиснуться раптово руки Від помсти лютої жаги?

Ні, жаль мені, що й сей порив погасне, Як згасне все в душі невільничій у нас.

Ох, може б не було життя таке нещасне, Якби вогонь ненависті не гас!

Лагідність голубина, погляд ясний,

Патриція спокій — пе личить нам.

Що вдіє раб принижений, нещасний,

Як буде проповідь читать своїм папам?

Так, ми раби, немає гірших в світі!

Феллахи, парії щасливіші від нас,

Бо в них і розум, і думки сповиті,

А в нас вогонь Титана ще пе згас.

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлппі крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним клгочарам:

Не нам, обідраним невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дом — мій храм!»

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа-сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в воду,

Катам своїх поводарів оддав.

Одвага наша — меч, политий кров’ю, Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.

Чия рука, порушена любов’ю,

Той меч із піхви видобуть здола?

Нехай же ми раби, невільники продажні, Без сорому, без честі,— хай же й так!

А хто ж були ті вояки одважні,

Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

17/VII 1896

ГРІШНИЦЯ

Колись давно в далекій стороні Була війна страшна і незвичайна:

Те лихо звалось білою війною.

Без гасел бойових, без гучної музики, Без грімких вистрілів, без ясних корогов. Вона була немов лихе повітря,

Що прилітає на совиних крилах.

І полягав вояк за вояком,

Полки зникали, як вали на морі;

На поєдинки там виходили вночі, Ховаючи під пахву короговку.

У темряві густій ніхто не бачив,

Як блискала й щербилась ясна зброя,

Як падав і конав один з борців,

Як ворог загрібав його у темну яму,

Не раз іще живого. Старшина Лічила ранком військо, і багато Найкращих вояків у ньому бракувало:

Ніхто не знав, де й як вони лягли.

В той час найбільше воювали шнуром, Кайданами, отрутою, підкопом,

А зрада гаслом військовим була.

Часами тільки бомба огнева Могильну тишу розбивала гучно І всіх навколо ранила скалками.

Раз в темну ніч на бій дівчина вийшла (Тоді йшли всі, жінки і чоловіки,

І навіть діти не сиділи дома).

Вона була при зброї: у руках

Був заступ гострий, а в кишені куля,

Набитая знадобом розривним.

Дівчина йдучи тихо шепотіла,

А на устах був усміх зловорожий:

«Ой, підкопаю вражеє гніздо!

Злетять вони угору, мов ті птахи!»

От підійшла вона під темний мур Високої будови. Притаїлась,

Перечекала сторожкий патруль І почала копать завзято, швидко...

До половини підкопала стіну,

Підклала кулю розривну під неї.

А потім добула вогню і запалила У кулі трут і подалась додому

З надією страшною. Коли раптом Мов грім ударив,— куля розірвала Завчасно стіну, і каміння гостре Посипалось навколо, наче град.

І ось один важкий та гострий камінь Улучив дівчину, і полягла вона,

Немов прибита градом ніжна квітка.

Тут незабаром прилетів патруль,

Знялася заметня, тривога, шуканина,

І дівчину знайшли. «Чи мертва, чи зомліла?» Питали вояки. «Несіть її в шпиталь!» — Сказав старший. «Нехай її черниці Там одволодають, а потім буде суд».

І віднесли в шпиталь зомлілую дівчину.

І прийняли її там сестри милосердні,— Вони приймали всіх,— приставили до неї Черницю молоденьку, щоб гляділа.

Лежала цілий день без пам’яті слаба, Але надвечір їй вернувся тямок,

Одкрила очі, глянула навколо:

Склепіння біле, образ і лампада І біля ліжка, наче другий образ,

Бліда дівчина в чорному убранні.

Хвора

Де я і хто ти?

Черниця

Сестро, мир тобі!

Се божая оселя, ти в шпиталі,

А я твоя сестра, тебе гляджу.

Хвала найвищому, що ти опам’яталась.

Хвора

А чула ти, що сталось сеї ночі?

Черниця Хай бог простить тому, хто се вчинив...

Хвора

Се я!

Черниця

О сестро! ти?.. Ти каєшся, запевне!

Хвора

Ні, каяться вважала б я за гріх!

Скажи,— ти певне знаєш,— адже в замку Усі погинули? ніхто з них не зоставсь?

Ч ерниця

Ні, милував господь. Одна лиш вежа Упала, на той час там не було нікого.

Хвора

0, що ти кажеш?! (Хвора заридала).

Черниця

Вгамуйся, бідна сестро, помолися Зо мною вкупі богові святому,

Подякуй, що не дав тобі вчинити зла,

Проси, щоб мир твоїй душі послав він І в серце повернув забутую любов.'

Сльозами змий оту лихую пляму,

Що положив гидкий, ворожий замір.

Аби простив тебе суддя небесний,

А суд земний для праведних —