Том 1 - Леся Українка

Немов сльозами, краплями спада;

Себе оплакує оселя ся чудова.

Стоять з гарему звалища сумні,

Садок і башта; тут в колишні дні Вродливі брапки вроду марнували.

Колись тут сила і неволя панували,

Та сила зникла, все лежить в руїні,— Неволя й досі править в сій країні!

БАХЧИСАРАЙСЬКА ГРОБНИЦЯ

Палкого сонця промені ворожі На кладовище сиплються, мов стріли, На те каміння, що вкрива могили,

Де правовірні сплять, піддані божі.

Ні квітів, ні дерев, ні огорожі...

І серед пустки, наче на сторожі,

Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили, Навіки в ній своє імення скрили.

З чужого краю тут співці бували І тіні бранки любої шукали,—

Витає ж тута інша тінь, кривава:

Ні, тута не лежить краса гарема,

Марія смутна чи палка Зарема,—

Тут спочива бахчисарайська слава!

12

НАДСОНОВА ДОМІВКА В ЯЛТІ

Смутна оселя!.. В веселій країні,

В горах зелених, в розкішній долині Місця веселого ти не знайшов, Смутний співець! умирать в самотині В смутну оселю прийшов.

Звідси не видно ні моря ясного,

Гомону з міста не чутно гучного,

З бору соспового шум тут іде;

Гори лунають од вітру буйного,

Часом де дзвін загуде...

Стали в саду кипариси стіною Оберігати в оселі спокою,

Лаври — неначе зсушила журба,

Тихо, журливо кива головою,

Віттям плакучим верба.

Все тут журливе кругом сеї хати,— Та найсмутпіші отії кімнати,

До безталанний поет умирав:

Все тут забрали, що можна забрати, Смутку ж піхто по забрав.

Вікна тьмянії, мов очі слабого,

В хаті порожній самотньо, убого, Висить свічадо на голій стіні,

Млою повите,— дивитись на нього Сумно здавалось мені...

Тута остатні «огні догоріли»,

Тута остатні «квітки облетіли», Тільки зосталася муза одна,

Що не лишила співця до могили, Тута витає сумна.

Тіло поета в далекій чужині,—

Там, у тій самій холодній країні, Серце па смерть отруїли його! Смутная муза літа в самотині,

Кличе поета свого.

* *

*

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку, Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка Стиха вийшла виглядати,

Чи не вийде її мати.

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки, Вийшло сонце, засвітило І хатинку звеселило.

[1885]

* *

*

Літо краснеє минуло,

Сніг лежить на полі;

Діти з хати виглядають В вікна... шкода волі!

Діти нудяться в хатині,

Нудять, нарікають:

«І пащо зима та люта? —

Все вони питають.—

Он все поле сніг завіяв,

Хоч не йди із хати!

У замкнуті дивись вікна,

Ніде й погуляти!

Сніг з морозом поморозив Всі на полі квіти...

Десь зима та не скінчиться!» — Нарікають діти.

Ждіте, ждіте, любі діти!

Літо знов прилине,

Прийде мила годинонька,

Як зима та згине;

І заквітне наше поле,

І зазеленіє,—

Знов його весна прекрасна Квіточками вкриє.

[1884]

* *

*

«Мамо, іде вже зима,

Спігом травицю вкриває,

В гаю пташок вже нема... Мамо, чи кожна пташина В вирій на зиму літає?» —

В неньки спитала дитина.

«Ні, не кожна,— одказує мати,— Онде, бачиш, пташина сивенька Скаче швидко отам біля хати,—

Ще зосталась пташина маленька».

«Чом же вона пе втіка?

Нащо морозу чека?»

«Не боїться морозу вона,

Не покине країни, рідної,

Не боїться зими навісної.

Жде, що знову прилине весна».

«Мамо, ті сиві пташки Сміливі, певно, ще й дуже,

Чи то безпечні такі,—

Чуєш, цвірінькають так,

Мов їм про зиму байдуже!

Бач — розспівалися як!»

«Не байдуже тій пташці, мій синку, Мусить пташка малесенька дбати, Де б водиці дістати краплинку,

Де під снігом поживку шукати».

«Нащо ж співає? Чудпа! Краще шукала б зерна!»

«Спів пташині потіха одна,— Хоч голодна, співа веселенько, Розважає пташине серденько, Жде, що зпову прилине весна»

[1891]

* *

*

Тішся, дитино, поки ще маленька.

Ти ж бо живеш навесні,

Ще твоя думка літає легенька,

Ще твої мрії ясні.

Мрія полине із думкою вкупці Геть у далекі світа,—

Крил не втинай сизокрилій голубці, Хай вона вільно літа!

Чи пам’ятаєш ти казку-дивницю,

Як то колись принесла Тую цілющу-живущу водицю Дрібна пташина мала?

їй не страшні були дикі простори, Скелі і хвилі морські, Перелітала найвищії гори,—

Мала крильцята прудкі.

Так твоя думка швиденько полине, Тільки їй волю даси,

І принесе з чарівної країни Краплю живої роси.

І як приступить журба певсипуща Та до серденька твого,—

Тая росиця цілюща-живуща Буде живити його.

Хай же та мрія із думкою вкупці Лине в незнані світа,—

Крил не втинай сизокрилій голубці, Хай вона вільно літа!

ВЕСНЯНКА

(Сестрі Олесі)

Як яснее СОНЦѲ Закине свій промінь ясний До тебе в віконце,— Озвись на привіт весняний. Олесю, серденько,

Співай веселенько! Весняного ранку Співай, моя люба, веснянку!

Як бідну первістку, Дочасну, морози поб’ють.

І кущик любистку Холоднії роси поллють,—

Не плач, моя роже,

Весна переможе! Весняного ранку Співай, моя люба, веснянку!

Як дрібнії дощі Заслонять нам світ навесні, Як нам молодощі Пов’ються у хмари сумні,— Не тратьмо надії В літа молодії!

Весняного ранку Співаймо, сестрице, веснянку!

На літо зелене Поїду я геть в чужий край, Згадай же про мене,

Як підеш по квіти у гай. Спогадуй, Олесю,

Сестру свою Лесю! Весняного ранку Даю тобі сюю веснянку!

ДУМИ

I

МРІЇ

МЕЛОДІЇ

* *

*

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була...

Вітер сумно зітхав у саду.

Ти співав, я мовчазна сиділа,

Пісня в серці у мене бриніла;

Вітер сумно зітхав у саду...

Спалахнула далека зірниця.

Ох, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла... Спалахнула далека зірниця...

# *

*

Не співайте мені сеї пісні,

Не вражайте серденька мого!

Легким сном спить мій жаль у серденьку, Нащо співом будити його?

Ви не знаете, що я гадаю,

Як сиджу я мовчазна, бліда.

То ж тоді в мене в серці глибоко Сяя пісня сумная рида!

* *

*

Горить моє серце, його запалила Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

* *

*

Знов