Том 1 - Леся Українка
І добре, хто має к багаттю чийому Склонитися слухом і оком.
То ж добрії люди мене привітали В далекій країні,
Там друга в прихильній дівчині Знайшла я. І моря красу споглядали Не раз ми при тихій годині.
На тихому небі заблиснули зорі,
Огні запалали У місті. Ми тихо стояли, Дивились, як ясно на темному морі Незлічені світла сіяли.
VI
Далі, далі від душного міста! Серце прагне буять на просторі! Бачу здалека, — хвиля іскриста Грає вільно по синьому морі.
А у тую неділеньку рано Синє море чудово так грає,
Його сонечко пестить кохано, Красним-ясним промінням вітає.
Що біліє отам на роздоллі?
Чи хмариночка легкая, біла Геть по небі гуляє по волі?
Чи на човні то білі вітрила?
В морі хвиля за хвилею рине,
Море наче здіймається вгору,
А склепіння небеснеє синє Край свій ясний купає у морю.
Світло там простяглося від сходу,— Очі вабить стяга та іскриста; Корабель наш розрізує воду —
І дорога блакитно-перлиста
Зостається широка за нами,
Геть далеко розкочує хвилі,
Що сердито трясуть гребенями,
Наче гривами огирі білі.
А здалека, отам на заході, Срібнокудрії хвилі кивають,— Нереїди при сонячнім сході Промінь ранній таночком стрівають...
І танцюють химерно та легко,—
Ось близенько вже видно ту зграю, Аж і знов одкотилась далеко,
Геть біліє в туманному краю...
Море, море! Без краю просторе,
Руху повне і разом спокою!
Забуваю і щастя, і горе —
Все наземне,— з’єднатись з тобою
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нічого на світі,
Тільки бачить осяйну долину І губитись в прозорій блакиті!..
Ой високо сонце в яснім небі стало,
Гаряче проміння та й порозсипало,
По хвилях блакитних пливе човен прудко. От і берег видко! прибули ми хутко.
Ой вже сонечко яснеє та стало на межі, Освітило акерманські турецькії вежі.
Сі круглії вежі й високії мури —
Страшні та суворі, непевні, понурі,
І скрізь у тих мурах стрільниці-бійниці,
При вежах тих сумні «темнії темниці».
В сих темницях колись наші та приймали горе, Слали думки крилатії через синє море...
У темних темницях нема ні віконця,
Не видко з них світла ні ясного сонця!
А світ такий красний, хороший, розкішний! Під ясним промінням лиман такий пишний.
Його хвиля край берега ясно так синіє,
А дедалі ледве-ледве, мов туман, леліє...
Глянуть на лиман той,— втішається око! Колись його хвилі вкривались широко Тими байдаками, легкими чайками,
Що плили на сей бік та за козаками:
Швидко рідних визволяти козаки летіли...
За мурами високими вороги тремтіли...
Славо, наша згубо! славо, наша мати! Тяжко зажуритись, як тебе згадати! Кров’ю обкипіла вся наша давнина!
Кров’ю затопила долю Україна.
Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!
Де поділась наша воля, слава наша смутна?
Все мина!.. Від слави давньої давнини Лиш зостались вежі та німії стіни!
Лариса Косач. Фото. 1878—1879
Де ходили люті турки-яничари, Там пасуться мирні овечок отари.
Де полягла козацькая голова думлива,
Виріс там будяк колючий та глуха кропива.
Виросла там квітка у темниці, в ямі,
Ми її зірвали,— нехай буде з нами!
Квітка тая, може, виросла з якого Козацького серця, щирого, палкого?..
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?.
Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,
У цілому замку немає ні духа,
Коло брами тільки мінарет тоненький,
Там курінь приладив вівчар молоденький.
Та в курені-мінареті вівчаря немає,—
Он він з вежі високої на діл поглядає.
З високої вежі вівчарику видко,
Як котяться хвилі лиманові швидко,
А далі зникають у синьому морі... Вівчарика погляд блукає в просторі.
Має він простор широкий для думок та гадок, Що то він тепер гадає, лицарський нащадок?..
VIII
Вже сонечко в море сіда;
У тихому морі темніє; Прозора, глибока вода,
Немов оксамит, зеленіє.
На хвилях зелених тремтять Червонії іскри блискучі І ясним огнем миготять,
Мов блискавка з темної тучі.
А де корабель ваш пробіг,
Дорога там довга й широка Біліє, як мармур, як сніг,
І ледве примітно для ока.
Рожевіє пінистий край;
То іскра заблисне, то згасне... Ось промінь остатній!.. Прощай, Веселеє сопечко ясне!
IX
Кінець подорожі,—
Вже зіроньки гожі Сіяють на небі ясному,
І ВЖЄ височенько Ясний місяченько,—
Вже хутко прибудем додому!
Огні незліченні,
Мов стрічки огненні,
До моря спускаються з міста, А в пристані грає,
Огнями сіяє Корабликів зграя барвиста.
За час, за годину Тебе я покину,
Величнеє море таємне!
І знов мене прийме, Огорне, обійме Щоденщина й лихо наземне.
КРИМСЬКІ СПОГАДИ
(Посвята братові Михайлові)
ЗАСПІВ
Південний краю! як тепер далеко Лежиш від мене ти! за горами крутими, За долами розлогими, за морем,
Що вже тепер туманами густими Укрилося, бурливе. Та не страшно Моїм думкам осінньої негоди На Чорнім морі. Швидше тої чайки Вони перелетять за темні води.
Вони перелетять у ту країну,
Де небо ще синіє, як весняне,
Де виноград в долині зеленів,
Де грав сонця проміння кохане.
Туди мої думки полинуть швидко І привітають ту ясну країну,
Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину...
Та я за те докірливого слова Тобі не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долі,
Не винна ти, що я така нещасна!
[1891]
1
ТИША МОРСЬКА
ІЗ час гарячий полудневий Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певне, се країна світла Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!
Тиша в морі... ледве-ледве Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру На човнах вітрила білі.
З тихим плескотом на берег Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем,— В’ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем, Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця Щире золото спадає.
Як би я тепер хотіла У мале човенце сісти І далеко на схід сонця Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схід сонця,
А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило Ясне сонце через воду.
Не страшні для мепе вітри,
Ні підводнії каміння,—
Я про них би й не згадала В краю вічного проміппя.
Євпаторія,
1890, 16 серпня
2
ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..
Досить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута од світа, Пісня по волі давно не літала,
Приборкана тугою, жалем прибита.
Час, моя пісне, у світ погуляти,
Розправити крильця, пошарпані горем,
Час,
