Том 1 - Леся Українка
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було...
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Коли я смуток свій на струни клала, З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою...
Прощай же, давній, любий друже мій!
[15 марта 90 p.]
ДОСВІТНІ ОГНІ
Ніч темна людей всіх потомлених скрила Під чорні, широкії крила.
Погасли вечірні огні;
Усі спочивають у сні.
Всіх владарка ніч покорила.
Хто спить, хто не спить,— покорись темній силі. Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка...
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.
Привиддя лихі мені душу гнітили,
Повстати ж не мала я сили...
Зненацька проміння ясне Од сну пробудило мене,—
Досвітні огні засвітили!
Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять,—
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли,—
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
[18921
В МАГАЗИНІ КВІТОК
В великому місті в розкішну теплицю Дівчина прийшла молода,
Бо серцем почула весну-чарівнищо,
Шуміла весняна вода.
І ледве струмки задзвеніли співочі,
Пташки заспівали дрібні,—
Вчувались дівчині веснянки дівочі, Ввижались діброви рідні.
І ледве натуру зо сну зимового Збудив поцілунок весни,—
Дівчина запрагнула рясту дрібного, їй проліски снились ясні.
Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці...
Ох, що се так серце стиска?
Як душно, як тісно, немов у темниці!
Сей пах, мов отрута яка!
В теплиці між квітами скрізь походжає Гурток панночок і панів.
Дівчина кругом погляда, уважає,
І погляд її посмутнів.
Всі квіти розкішні... Дівчина зітхнула.
«Чим можу панянці служить?..» — Зненацька чийсь голос дівчина почула,—
То крамар паничик біжить.
«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» — Питає дівчина його.
«Аякже! є різні,— чим маю служити?
Тут можна набути всього:
Ось є гіацинти, нарциси і рожі,
Азалії є запашні,
Конвалії свіжі, фіалочки гожі...» —
«Ні, пролісків треба мені!..»
Здивовано глянув панич; зашарілось Дівчини обличчя бліде.
«То панночці пролісків простих схотілось? їх в місті немає ніде!
Тут тільки садові квітки».— «Дуже шкода».
І вийшла дівчина смутна.
«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!» Вертає додому сумна.
Зустрілась їй жінка, на плечах похилих Несе щось, убога така.
«Чи купите, панночко, пролісків білих?» — Тремтить із квітками рука.
«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,
Взяли ви сі квіти свої?» —
«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!
Се тут...» Та не чула її
Дівчина. Згадала околиці рідні:
Скрізь квіти, ряст, ясна роса...
На проліски білі, на квіти лагідні Скотилася тихо сльоза...
НАДІЯ
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз па синій Дніпро,— Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки...
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
[Луцьк, 1880]
СЛЬОЗИ-ПЕРЛИ
(Посвята Іванові Франкові)
І
Сторононько рідна! коханий мій краю! Чого все замовкло в тобі, заніміло?
Де-не-де озветься пташина несміло,
Немов перед бурею в темному гаю,
І знову замовкне... як глухо, як тихо...
Ой лихо!
Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна? Чому ти не зійдеш на землю із неба?
Осяяти землю безщасную треба!
Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?
Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?
Ой горе!
О люде мій бідний, моя ти родино,
Брати мої вбогі, закуті в кайдани!
Палають страшні, незагойнії рани На лоні у тебе, моя Україно!
Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?
Ой боже!
Коли ж се минеться! Чи згинем без долі? Прокляття рукам, що спадають без сили! Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой леле!
II
Україно! плачу слізьми над тобою... Недоле моя! що поможе ся туга?
Що вдію для тебе сією тяжкою журбою? Гай-гай, невелика послуга!
Ох, сльози палкі — вони душу палили, Сліди полишили огнисті навіки.
Ті жалі гіркії — вони мені серце зв’ялили! Даремні для нього всі ліки.
Чи ж мало нас плаче такими сльозами?
Чи можем ми, діти, веселими бути,
Як ненька в недолі, в нужді побивається нами? Де ж тута веселого слова здобути?
Говорять, що матері сльози гарячі І тверде, міцнеє каміння проймають;
Невже найщиріші кривавії сльози дитячі Ніякої сили не мають?
III
Всі наші сльози тугою палкою Спадуть на серце,— серце запалає... Нехай палає, не дає спокою,
Поки душа терпіти силу має.
Коли ж не стане сили, коли туга Вразить украй те серденько замліле, Тоді душа повстане недолуга,
Її розбудить серденько зболіле.
Як же повстане — їй не буде впину, Заснути знов, як перш, вона не зможе, Вона боротись буде до загину:
Або загине, або переможе.
Або погибель, або перемога —
Сі дві дороги перед нами стане...
Котра з сих двох нам судиться дорога? Дарма! повстанем, бо душа повстане.
Так, плачмо, браття! мало ще наруги, Бо ще душа терпіти силу має;
Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги, Хай не дає спокою, хай палає!
сон
(Посвята Александрі С-вІй)
Був сон мені колись: богиню ясну Фантазії вбачали мої очі,
І друга любого подобу красну Богиня прийняла тієї ночі.
Той самий вираз і усмішка мила,
Той самий погляд довгий, розумливий,
На плечах лиш барвисті мала крила,
Вінець над чолом з лавру святобливий.
Вона іде! Непереможна сила
Мене примушує за нею простувати По темних, тісних хідниках. Вступила Вона в якісь таємнії палати.
Чи то свята будова, чи темниця?
Високеє і темнее склепіння,
Одно віконце вузьке, мов стрільниця,—
Крізь нього сиплеться бліде проміння
І падає на стіну; височенний
Орган стоїть там, наче
