Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

мене, вишневий саде…»

Переночуй мене, вишневий мій саде.

Т. Шаповаленко Переночуй мене, вишневий саде, Бо це моя остання в світі ніч. Бо завтра хрест мені на плечі сяде, Як символ роздоріж і протиріч. Переночуй мене, вишневий саде, Вишневий саде, звешся Гетсимань. Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде, Як символ ще чого? ридань? страждань? А півня крик розбуджено-співучий Розноситиме вітер по горбах. Ось вже мене цілує в губи учень, І чути присмак вишень на губах… Сон
На кухоньці маленькій, 3×2, Мій приятель, людина незаможна, Вигукує образливі слова Про всіх, про кого можна і не можна. І набакир збивається краватка, ткана і давно уже не модна… Неправда, в нього модний комірець, І сам він — популярний літератор. І навіть сам він править за взірець. Його звуть Татом, а не Супостатом. Неправда — це ще зовсім не брехня. Неправда — це предмет купівлі й торгу. Краватку він змінив ще того ж дня, Широку й куцу — на вузьку і довгу. Купив білетик «Спринту» навмання І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»… А може, й вогку гілочку верби Він виграв на весняному базарі. А може, він рідню свою любив… — Пробачте, та про це ви вже казали. — Пробачте, я про щось уже казав? — Казав! казав! — здовкола загукали. — Ще й молока з губів не облизав! — Це в мене вуса так пообмерзали… — Та то у нього піна на губах! — Та він скажений! Кличте витинара! Я втік. А роздратована юрба Позаду розчаровано стогнала… Сумнів
Гуляє по землі людина-функція. Гуляє, але часу не марнує. На підвіконні червоніє фуксія, Ну, тобто квітка теж функціонує. Функціонує сонце в небі синьому, Функціонують трави і дерева. Зупинишся у бігу непосильному І думаєш: «А може, так і треба?.. Гребти до себе правдами й неправдами, Як Олександр Іванович Корейко, І хай в душі якісь високі прагнення Цвірінькають, як в клітці канарейки, З кілочка на кілочок перестрибують, Все імітують сум, якісь боління… А зрештою й вони крихти отримують. Крихти, що звуться докори сумління». 1986 р. Травнева балада
Травень, а так, понімаєте, холодно. Так, понімаєте, все навпаки. А за вікном починається поле, І видно за полем село Бармаки. В час, коли бідній душі одиноко, А поруч дорога гурчить об’їзна, Я плащ одягаю і йду на дорогу — А може, полегшає, хто його зна… Дорога так само, як я, неприкаяна, Дорога мене обтікає, мов каменя, Байдужа, хоч губи собі прокуси. Дорога мене приведе до лікарні —