Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

з тобою, моя Антарктидо… 1989 р. «У нас ще так багато нас — без нас…»
У нас ще так багато нас — без нас: Мене — без тебе, а тебе — без мене. Таке минуле за плечима темне, Таких облич рясний іконостас, Чужих облич я бачу у очах Твоїх, коли схиляюся над ними. Прости мені! Простиме й непростиме. І я прощу, хоч зроду не прощав. І я прощу, хоч зроду не прощу. І ти — не треба, не прощай, будь ласка. В нас навіть кров з минулим запеклася І заплелася цівками дощу. Болять мені ті двадцять тисяч днів, Що ми з тобою прожили окремо. Хоч я без тебе, але й ти — без мене. Нема по них ні спогадів, ні снів. У нас ще так багато нас — без назв. Без імені і майже ще без долі Я йду до тебе… і крізь тебе… далі… В минулий простір, у зворотний час. У нас ще так багато нас без нас… 1988 р. «Це ані добре, ні погано…»

О. Р.

І Це ані добре, ні погано. Це просто сталося — і квит. Чужа жоно, чужа кохана, Пощо ти увійшла в мій світ? Печаль то вхопить, то відпустить. Очима глип — в сузір’я Риб. Ми переходимо цю зустріч, Як переходжуємо грип. Печаль ця викрутить і вижме, Лишивши щось на самім дні. Це все закінчиться за тиждень, Ну, максимум, за вісім днів. Розмажем вітер по обличчю Й цю осінь струсимо з одеж. Бо я ніколи не покличу. …Та ти ніколи й не прийдеш. Осінь 1992 р. ІІ Комедіантко, акторко, фіглярко! Маріонетко, напудрена лялько!.. В горлі образа каменем стала — Як ти мене допекла і дістала… Добропорядна матір сімейства, Ти й усміхаючись, не усміхнешся. Мовиш манірно, чадиш непомірно. Як я терплю тебе — це неймовірно. Хвойдо русява у світлому плащику, Светрик під горло застебнеш на защіпку. Вірш цей мережу. Душу морожу. Я вже без тебе жити не зможу. Жовтень 1992 р. Сонетоїд

А. В. Жиґуліну

В цьому селі ніхто не живе. Сіють вітри в дворах лободу. В небо примружився журавель, Хворий на курячу сліпоту. Щерять ротки порожні хатки, А з-між гілля старої верби «Хто ти такий? Хто ти такий?» — Дикі випитують голуби. Кущ звіробою увесь золотий. «Хто ти такий? Хто ти такий?» Хто я