Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

якої не знаю зроду… Оці річки пересохлі, які називаються кріки, На картах пунктиром позначені, морзянки нашого крику, Крику, застряглого в горлі, завислого на багнеті, Крику, який бумерангом вертається з порожнечі Й, кинутий в порожнечу, зі свистом зникає знову… Скажіть мені слово, чуєте, я хочу почути Слово!.. Без нього я всоте загину, без нього втрьохсоте помру, Без нього я знаю єдине, одним-одне «кенгуру», Що значить: «не розумію» — так мій здивований предок Чужинницьку веремію означив наївно і твердо. Але його не зрозуміли і для знущання неначе Назвали так ту тварину, ту, яка звалась інакше. Вона пустелями скаче, сахаючись ваших міст, Знаком питальним загнутий її мускулястий хвіст, Її відстрілюють фермери — таку придумали гру. Дивлюсь я — і так тепер мені кенгуру, кенгуру, кенгуру… Нехай усе постріляють, витопчуть, знищать, спалять. Вимерлим сумчатим вовком виє в мені моя пам’ять, Моя генетична пам’ять — як хочеш трощи і стирай її, Та сонце над головою, і тінь має форму Австралії. Маленька моя вітчизна, вона довіку зі мною. І навіть якщо я впаду, вона тільки збільшиться втроє… 1985 р. «Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був…»
Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був Возлюби розлюби а затим возлюби його заново Цей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню Ізауру А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув Що кумирів нових не надбав а старих розгубив Що втомився від рішень і їхньої колегіальності Навіть гідність свою розбудив возлюбив розгубив Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город Що вистоює черги на митниці альбо на мітинги І крім грошей не хоче ніяких уже нагород І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому? Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися Усміхнися і йди і усмішку з губи не згуби Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби Бо від нього нічого подібного не дочекаєшся 1989 р. Тамбурна балада
Молоток залетів у вагонне вікно На сто шостому кілометрі, І обличчя мені обпекло Гарячковим подихом смерті. Він лежав на підлозі, уже не страшний, Вже позбавлений вбивчої сили, І все далі і далі у пітьмі нічній Віддалявсь той невдаха-мисливець. Він долоні, напевно, хова в рукавах, А в долонях хова сигарету. Ну чому він так зреагував На вікно з моїм силуетом? Хай не всі ми — при молотках, Але так воно, може, й лучче: Моє слово — в моїх руках. В кого кидаю? В кого влучу?.. 1985 р. «Переночуй