Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові І .серце чистеє подай!
І та ж сама аитрикріпосницька тема набирає ще ширшого розмаху, збагачена трудним і гірким досвідом життя, глибокою ідейною зрілістю поета.
Але не дрімало самодержавне око. Царські держиморди пильно стежили за дружбою поета із засланцями і з місцевим бідним населенням. У квітні 1850 року на нього було' вчинено донос, і вій опинився на дикому безлюдному півострові Мангишлак. Потекли сірі, одноманітні дні і ночі, а за ними і довгі літа; сім страшних років, і кожен рік — як пекло, сповнене важких поневірянь і вимушеної мовчанки. Зберігся тільки один гнівний поетичний документ, відгук на Кримську війну 1854—1855 років.
...Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчанні,
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову.
Але в останній рік заслання Шевченко вів щоденник, з нього видно, якими думами жив поет, що він переживав, як поривався до життя, сповненого боротьби проти гнобителів. Десятилітнє вигнання не захитало його віри, не надломило творчої мрії. «Мені здається,— писав він,— що я такий самий, яким був і десять літ тому. Жодна рисочка в моєму внутрішньому обличчі не змінилась».
А в одному листі писав про те, що він, як дитина із купелі, як золото із попелу, ще чистішим виходить у світ з важкої неволі.
1 серпня 1857 року він залишив солдатську казарму,
(восени повертався до Петербурга, до своїх кревних російських друзів, а звідти на Україну, Але ця осінь не затьмарила його душі; тепер його слово лунало між народами, і він сам, мученик і вічний революціонер, був схожий до Прометея, який не віддав свого вогню в Криваві царські лапи; тепер його слово гострило месницькі сокири і поруч «Колокола» Герцена, поряд з діяльністю революціонерів Росії кликало на всенародну розплату з царатом.
Перебування Шевченка на Україні було короткочасним. Пани і підпанки дуже були налякані його появою, тим більше, що його вірші ходили в зошитах, переписувалися в народі, сіяли іскри для майбутнього пожару. Донос за доносом посипалися в Третій відділ, і в цих пасквілях заявлялось про те, що поет чорнить не тільки царя і богодану владу, а навіть на самого господа бога піднімає руку. Особливб в цих чорних наклепах старалися попи і київська колінно-прєклонна перед царем жандармерія. Шевченка було за> арештовано за богохульство і негайно вивезено до Петер-бурга.
Але поет не зневірився. Він таки справді, перебуваючи на Україні, не боявся поміщикам і попам казати правду в вічі про те, що їх треба вішати, як собак, на сухому дереві, а їх високородних нащадків топити, як сліпих щенят. А ме-жиріцькому попу заявляв, що людина сама собі видумала бога, зліпила його, як глиняний горщик, а попи вознесли його на небо й радуються. Ясно, що попівська душа ие могла знести такого богохульства.
У Петербурзі Шевченко був не самотній. Його знов оточило щире коло революційних побратимів: Чернишевський і молодий Добролюбов, славетний поет Некрасов, співець Грузії Акакій Церетелі, талановитий актор негр Айра Олд-рідж...13 [...]
Каторга і неволя підірвали здоров'я поета, але не загасили жару його душі. Він пише нові поезії дивної краси і глибокого революційного пафосу.
. Поема «Неофіти», написана після заслання в Нижньому Новгороді,— один з найяскравіших зразків політичної поезії Шевченка. В поемі ніби відтворені події перших віків християнства, але в образі римського деспота Нерона ми впізнаємо царя-вішателя Миколу Першого. За одягом римських патриціїв і лікторів ми бачимо хижі морди поміщиків і сатрапів царевої Росії. В поемі Шевченко підносить хвалу молодим борцям, віщуючи сувору кару цареві:
Окують царей неситих В залізнії пута,
І їх, славних, оковами Ручними окрутять.
1 осудять неправедних Судом своїм правим.
Та й все звучання цього твору ніби заповідає нащадкам вимріяні думи поета про те, що його слово
...Огнем-сльозою '
Упаде колись на землю І притчею стане Розпииателям народи и м,
Грядущим тир а тім.
Недруги Шевченкового генія, щоб принизити його велич, посилаються на те, що в останні роки свого життя мотивами творчості він звертався до Біблії. Ці блюзнірські домагання є пустопорожніми фальшивками. Прочитайте його «Молитву», «Ісаія. Глава 35», «Осії. Глава XIV» і ви побачите, що він стару Біблію з її новими і ветхими завітами, з її покірливістю і рабськими молитвами палив вогнем своєї душі і з цього вогню вивергав нове слово боротьби і люд: ських надій:
Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться...
(«Ісаія. Глава 35»)
В «Осії. Глава XIV» Шевченко кличе народ на повстання, в якому панів
...не спасе їх добрий цар, їх кроткий, п'яиий господар,
шо все їх сите зажерне кодло повсталі люди
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
Собак напоять...
(«Ісаія. Глава XIV»)
Та й в інших творах в останні роки свого життя поет виступає проти релігії, як оплоту реакції мракобісся (поема «Марія», «Світе ясний! Світе тихий!», «Гімн чернечий», «Великомученице кумо» та ін.).
За чотирнадцять днів до смерті поет написав останній свій твір «Чи не покинуть нам, небого...».
В найжаркішому багатті згоріло серце, на найвищій струні обірвалося останнє слово. Кажуть, він упав із огнистою свічкою в руці, ніби посилаючи те світло у віки, ніби простягаючи руки свої для благословення нащадкам.
Минуло століття з дня його фізичної смерті, але не минає століття його духовного безсмертя і всесвітньої слави.
На кого^ він схожий у світі? До кого подібний його геній? З найвищими вершинами людської творчості дотикається його слово, поруч з найбільшими постатями стоїть задумливо постать Кобзаря.
Дивіться мармурового «Мойсея» Мікеланджело, і ви згадаєте ИІевченкових богоборців — Івана Гуса і закутого Прометея. Вслухайтеся в рокотання симфоній Бетховена, і ви пізнаєте їх звучання в «Гайдамаках», в «Кавказі», в посланії «І мертвим і живим», а бетховенська «Ода радості», де звучать слова Шіллера — «обніміться мільйони!»— поведе вас до Шевченкових заповітних бажань:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата,—
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати!
а ліричні, мрійні