Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

«Літературна газета» добросовісно, як метроном, відстукує десятки рецензій, одноманітних і шаблонних, сірих і нудних, про поезію молодих, ніби дбаючи лише про те, щоб когось не пропустити, а не про літературний процес.

І майже кожна така рецензія починається по шаблону про те, що поет вміє бачити навколишній світ, оспівує життя, потім журять його за 2—3 невдалі рими, а вкінці

робиться штампований висновок, що хоч і не всі поезії написані на рівні, але кращі з них свідчать про творчі можливості поета з свіжим голосом.

Захвалювання сіреньких книжечок ведеться не завжди з позицій літературного критика. Іноді це робиться під рубрикою «Голос читача».

Ледь встигла вийти збірка Гр. Кулеби85 «Степовий вінок», по тематиці і по художніх засобах дуже схожа на книжечки О. Лупія 86 і В. Діденка87, як в «Літературній газеті» вже появилася стаття читача В. Окуня з Дніпро-, петровщини, в якій замість аналізу і справедливої оцінки збірки бачимо намагання пригладити її недоліки, недовершеність форми.

Зниження поетичних вимог і критеріїв веде до прищеплення поганого смаку читачеві. Солоденькі компліменти лише затримують розвиток молодих сил, ведуть до недооцінки тих серйозних вимог, які стоять перед радянською поезією; наша критика часто не дає тих висхідних шляхів, якими повинна розвиватися молода поезія, за бортом якої лишилося стільки пекучих питань нашої дійсності і боротьби. .

Будемо сподіватися, що ці недоліки наша критика переборе.

Ці мої побіжні замітки про українську поезію жодною мірою не вичерпують її ідейно-глибоких і яскраво-національних ознак, вони є лише тією пунктирною лінією, що зачіпає її багате, барвисте і хвилююче творче життя. Як боєць — вона завжди в поході, як трудівник — в труді; як вічний подорожній припадає спраглими губами до струмка— так вона жадібно припадає до джерел духовно-творчого життя народу, до краси рідної землі, до мудрих заповітів Леніна і нашої Комуністичної партії. Нехай же її голос лунає на всі чотири сторони світу на людське щастя і добро, на тихі води, на ясні зорі.

Мати наша поезія,— живи вічно!

ОПОВИТИЙ ЛЮБОВ’Ю

В історії кожного народу є поети, що визначають цілу епоху людського життя, народні заповіти і вогонь революційних прагнень увібравши в своє серце, наче в широке море.

Таким був і Тарас Шевченко; ніби мільйони сердець склалися в одне і мільйони кріпацьких гнівних очей з’єдналися в поетовому зорі, найпотаемніші думи народу лягли йому на душу, щоб потім вибухнути, як вулкан духовної

енергії, і захитати трони насильства і царського панування.

Він ніколи не був поетом для поезії, і глибочінь його творчості мірялася глибиною страждань, любові і гніву народної душі, його рядки можна співати над дитячою колискою, із цими рядками можна йти в бій. його рядки ридаючи співала скривджена дівчина Катерина, і ці ж рядки клекотали поруч із «Колоколом» 1 Герцена2, із революційними думами Чернишевського; в них лагідний шепіт дніпровської хвилі і гострий блиск месницької сокири; сповідь варнака, що зарізав пана, і вечірня зоря за тихим гаєм, материнська любов у вишневому садочку і гнів Залізняка; кріпацька неволя на папському лану і велетенський образ Прометея, що своїм серцем не підкоряється богу. В них день і ніч України, любов і меч, мрія і розплата, в них ціла епоха людського існування, неприкрашева і складна, жорстока у своїй правді, з бідуванням в-народній глибині і пануванням деспотів зверху.

Він народився серед простого трудящого люду, в темній кріпацькій хатині. Важка праця і щоденна нужда супроводжували його юність. Нібито і вузенький світ, але він був повен надлюдської панської жорстокості і свавілля; кріпаки ходили в ярмі, а пани — в кунтушах і сап’янцях; бідакові— вузенька смужка землі з тяжкою подушною оплатою, а панові — розкоші, маєтки та' безмежні поля. Безправність була законом, безхліб’я та нужда — долею, любов — панською власністю. Пізніше душа поета спізнала бурхливий і широкий світ, обняла пристрасті і протиріччя цілого століття, але на все життя запам’яталися йому картини дитинства, мов гарячим приском, пекло йому серце, коли він згадував свою батьківську хату і те гірке і наївне навчання в дяка у школі, і рідне село, де

Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали Сади зелеиї, погнили Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

ї не в однім отім селі,

А скрізь па славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві...

Про його дитинство і юнацькі роки можна було б написати хвилюючий роман чи поему, сповнену вічної боротьби між правдою і кривдою, між рабством і пануванням, де людська душа, закута в тяжкі кайдани, молилась і плакала, билась в гніві, неначе бранці в тяжкій турецькій неволі.

Я обминаю інші' події його юності, тому що вони ще більше нагнітають чорні фарби бідування і несправедливості, а душа юнака поривалася до знань, до науки, у ній вже бриніли туго натягнуті струни могутньої музи, яка готувала юнака до нечуваї-шх подвигів творчого духу, до тих епічних звершень, які під силу тільки велетням.

Таким уже зародила його українська земля, таким уже вирядила його доля, поставивши захисником і речником народу, його щитом і мечем, його покривдженою совістю і його щирою піснею.

В тій похмурій дійсності тисячі талановитих людей загнало в могилу здичавіле панство царської кріпосницької Росії. І тільки одиниці виривалися з пазурів, неповинні грішники кріпацького пекла, мужицькі Антеї і Микули, які своїми богатирськими здібностями пізніше дивували світ. Так вийшов на волю відомий художник Тропінін 3, славетний актор Михайло Щепкін 4, так був викуплений з неволі російською інтелігенцією геній Шевченка.

Ширшими зробилися дороги життя, пильнішим і глибшим стало поетове світосприймання. Навчаючись в Академії художеств, в майстерні Брюллова 5, він часто відкладав пензель і замислювався. «Переді мною,— згадував він потім,— розстилався степ, усіяний козацькими могилами. Переді мною красувалась моя прекрасна, моя бідна Україна у всій непорочній меланхолійній красі своїй. І я замислювався, я ие міг одвести свого духовного зору від тієї рідної чарівної принади».

Тоді замість пензля до нього приходило слово: просте і задушевне, чисте, немов звонкова вода, воно бриніло народною піснею і розважною думою, тісна кімната ставала рідною землею із своїми бідами і заповітами.

Творіння поета, зібрані в «Кобзарі»,— це енциклопедія людських пристрастей, думи і заповіти великого сина великому народу; за них він все життя мучився своєю душею, ніс тягар неволі, незламний людинолюб і оптиміст, він