Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Проте і досвідчених поетів іноді зраджує почуття міри. Там, де немає чого сказати, виростають псевдопоетичні вірші,, яких не вивозить найвишуканіша образність:

Був я лебедем, плив на воді І літав на круті перевали,

І тумани, й гаї молоді

Під моїми крильми розцвітали.

Стали хмари за подруг мені,

Признавався в коханні я хмарам...

Доводиться тільки дивуватися, що це написав Андрій М’ястківський, і радіти з того, що «був він лебедем дуже мало». Нам більше подобається не той М’ястківський, що признається в коханні хмарам, а той, земний, що написав:

Як самому йти — що гору нести,

Як гуртом іти — що в маю цвісти.

І ще:

Є слова пекучі дуже,

Є слова, як мед, солодкі,

Перші правду скажуть чесно,

Другі димом-пеленою На нещастя обів’ють.

Одним словом, не той, що витає десь під хмарами, а земний, що бореться, любить і живе разом з нами.

Непродумані образи і порівняння трапляються іноді і в здібного поета І. Хоменка 65. В одному вірші до коханої він пише:

З чим коси ваші порівнять?

Вони

Ясніють так, немов під сонцем хмари,

Чи з тирсою, що блякне восени,

Чи з порваними струнами гітари?

Коли запитали, що ви розумієте під порваними струнами гітари, автор відповів, що мав на увазі кучері: бо порвані струни закручуються в кучері.

К. Дрок 66 вживає таке невдале порівняння: "

Нависли хмари, ніби глетчер.

А поет Іван Цинковський 67 у вірші «Цуцик» створив такий химерний образ свого дитинства, з якого ніяк не добереш, що ж саме хотів він сказати:

Був у мене цуцик волохатий,

Бавився зі мною, баловник.

Я підріс, а цуцик зник із хати

І моє дитинство заволік (?).

Це вже, пробачте мені, якась цуцикова лірика, а не поетичне слово.

Гірше буває, коли поет свої дрібненькі, а то й не сумісні з громадським звучанням думки хоче завуалювати в образі, езопівською мовою протягує те, з чим не погоджується наше життя.

Сава Головаиівський надрукував у збірці «День поезії» вірш «Операція». Рїдеться нібито про звичайну операцію хворої людини, за яку вона повинна дякувати лікареві. Але виявляється, що це зовсім не лікар, це якесь узагальнене поетом зло, його ворог:

Як слід затулили очі Забралом вагою з пуд,

Щоб знати не міг я потім,

На кого подати в суд.

...І ось почалися муки —

Зійшлись кошеня й удаві Найперше зв’язали руки,

Щоб здачі, бува, не дав.

Чому ж це лікар стає удавом? За які провини автор хоче його судити? За те, що рятує йому життя? А далі виявляється, що, крім цього лікаря-кровопивці, існує якийсь невідомий «хтось» — утішник автора:

Почув я, немов несміло До мене говорить хтось.

Руки обережним рухом Він гладив моє лице І тихо шептав над вухом:

— Терпи, відболить і це.

Виявляється, що автору не перший раз роблять опера-цію, за яку він проклинає лікарів. Але хай знає поет, що езопівщина тут не допоможе. Вже йому неодноразово вказувалося на ідеологічні помилки, але він, очевидно, не хоче цього визнати, і коли йому роблять операції шкідливих ідеологічних пухлин і наростів, то за це дякувати треба, щоб не розрослися метастази, і не дослухатися до підленького нашіптування невідомого «хтось», який радить терпіти там, де треба переглянути сбої погляди.

Відомо стало за останні дні, до яких наслідків довело деяких літераторів оце «терпіння», «відмовчування», оте болісно-хворобливе реагування на справедливу критику з боку радянських людей.

>}: * #

Людська душа складна і багатогранна. Розмаїта гама людських почуттів має безліч відтінків і барв. їх емоційну сторону найкраще може розкрити лірична поезія.

І в наших поетів можуть' бути хвилини радощів і хвилини горя, хвилини удач і хвилини розчарувань, може бути любов і може бути зрада, і поганий той поет, який не напише про свій смуток, коли йому сумно, про радість, коли йому весело, про любов, коли він полюбить когось по-справжньому.

Ми не вульгаризатори, що заперечують і зневажливо ставляться до любовної, чи, як у нас прийнято казати, інтимної лірики. Всю палітру людських емоцій, все багатство переживань, як у сонячному фокусі, треба зображати в поезії.

Глибоко художня, справжня лірика, що оспівує людське почуття — любов, не відводить людину вбік від життя, навпаки, вона вчить глибше пізнавати світ, виховує в ній почуття благородства, чесності, доброти, моралі — всі ті риси людського характеру, без яких не мислимо комуністичне суспільство. Ось тому чим глибше лірика розкриває душу людини, тим більша їй честь і пошана.

Ми за поезію великих почуттів; ми лише проти тієї інтимної лірики, що нічого не стверджує, нічого не заперечує, відступаючи цим самим місце ворожій ідеології; проти тієї лірики, де немає ні глибоких людських переживань, ні справжньої любові, а солоденько-сиропні віршики чи мініатюри, з яких, як кажуть, ні богу свічка, ні чорту кочерга.

Хіба ж у нас люди не люблять по-людському, по-справжньому, не страждають не радуються, не плачуть і не сподіваються? Хіба так в’яло б’ється людське серце,, як у вір* шах деяких наших ліриків?

Навпаки, і люблять наші люди глибоко, і страждають, і радуються, плачуть і сподіваються, розлуки в них такі печальні, а зустрічі світлі, сльози закоханих такі правдиві, гарячі, а ие бутафорські.

Ми знаємо, що у Франка були твори «Борислав сміється» і «Мойсей», але були і жмутки «Зів’ялого листя», у Шевченка були «Гайдамаки» і «Кавказ», але були і суто інтимні, речі: «Нема з ким сісти хліба з’їсти», «Ликері» та Інші.

Коли поет живе життям народу, тоді особисте так чи інакше переплітається з громадським, стає від нього нероздільним. Звичайно, це взаємопроникнення буває ледь відчутним, а іноді яскраво вираженим, але тут ніяк не допомагає декларація, як у вірші Микити Чернявського:

Ось я юнак,

Весну відчув У дужім тілі і нестримно В життя вируюче лечу,

З’єднавши громадське й інтимне В своєму серці...

Органічне поєднання інтимного з громадським в молодих найчастіше зустрічаємо в Дмитра Павличка,68 Володимира Булаєнка, Василя Юхимовича69, Віктора Кочевського, Юрія Герасименка.70

У молодого поета-воїна Володимира Булаєнка немає свого, виплеканого самотою «я», відірваного від людських пристрастей і боротьби. Коли поет пише про свою любов, у вірш вривається вся багата гама життя, яким він живе:

Моя любов була такою,

Як літній вечір у степу,

Як плач дитини в ніч сліпу,

Як тихі дзвони за рікою.

Моя любов була такою,

Як гнівні рокоти бандур,

Як сум поета після бур За бунтівничою порою.

У Дмитра Павличка лірична