Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся — дивуюся,

Чого душі Так весело.

Я йду, іду ■—•

Зворушений.

Кого я жду,

Співаючи.

Співаючи, кохаючи Під шепіт трав,

Гуляючи.

Занехаяли наші поети і роботу над словом до великої музичної форми — симфонії, кантати, опери; я розумію, що написати поему-оперу складніше, аніж збірку мініатюр чи пейзажної лірики, але в цьому пекуча потреба. Вслухайтеся, як гордо і привабливо звучить слово Шевченка, Гоголя і Пушкіна в оперному мистецтві. Могутня душа Тараса Бульби, арії Євгенія Онєгіна чи князя Ігоря чарують нас, а хіба ж характер і духовний світ радянської людини — складніший, багатший, героїчніший — не заслуговує на це?

Вигадали теорійку якісь невігласи, що сучасна тема — не для опери, мовляв, це «божественне» мистецтво не може розкрити прозу дійсності. Забувають, що «наши битвы посерьезнее Полтавы и любовь пограндиознее онегинской любви». Життя в мільйони разів поетичніше і романтичніше сіренького існування Євгенія Онєгіна, а любов нашої жінки ніяк не бідніша почуттів Лаури44 і Беатріче45. Глибокі ідеї радянського життя, розкриті засобами оперного мистецтва, нас хвилюють так само, як і в хорошому романі чи в талановитій поемі. «Будьте искренны с общественным содержанием, выстрадайте его и... у вас будет что сказать»,— ці слова Огарьова 46 варто і сьогодні згадати.

Що псує нашу пісню? Загальщина, поверховість як в громадських темах, так і в інтимній ліриці.

Теми про партію, народ, державу — священні серцю кожної людини — часто виписують в пісні шаблонно, з одними й тими ж епітетами й затертими образами.

Відсутність сюжетної побудови пісні веде до злоякісної аморфної куплетності і сірого текстування. Поет, заримувавши «Кремля — земля», «Іде — веде», «Гуде — молоде», згадавши прапора і барабани, думає, що він створив щось путнє, а він нічого не створив. Глибока ідейність вимагає глибокого художнього поетичного зображення, творчої відповідальності від поета. Священні імена партії, держави, народу несумісні з блідим, мертвонародженим словом.

Хочеться побажати нашій пісні, написаній і ще не ство-. реній, але вже палаючій в' серці, щоб вона була вродливою і чесною, скромною по слову і мудрою в своїй простоті, щоб вона носила ту одежину, .яку любить народ, і не хва-сталася пишнотами, була не гордою, а привітною до людської душі, пила з одного джерела і ділила один хліб-сїль з трудівником-народом, щоб вона помагала стомленому і піднімала серця на подвиг, щебетала із солов’ями і радувала людину в труді.

Нехай вона іде до серця нашого народу на добро і щастя, на тихі води, на ясні зорі.

Сатира і гумор покликані розвінчувати і гострим словом випікати те зло і недоліки, які є в нашому житті. Цю справу добре веде наш журнал «Перець»47, але поети-гумористи ще, на жаль, дуже м’яко критикують негативні явища або ж беруть під вогонь сатири ті теми, що стали вже відомими, шаблонними.

Так, із твору у твір мандрують у нас бюрократи, стиляги, дуже схожі один на одного, як манекени, мамині синки і дочки, які, закінчивши інститут, не їдуть на роботу тощо.

Ось, наприклад, у вірші Д. Білоуса48 «Що за птиці» критикується молодого неробу, у якого і одяг «кольору папуги», і надмодна зачіска. Не скупиться автор на такі епітети, як трутень, пустоцвіт, у голові у нього «вітер аж свистить», але скільки ми зустрічали подібних типів у інших творах.

Одноманітним повторенням цієї теми є «Доня» Лагоди49, «Про метелика» Макаренка 50, дуже схожий по темі також вірш Гр. Кривди31 про дівчину, що закінчила школу і торгує в кіоску водою.

Без гостроти і перцю пишуть сатирики про міщан, по-шляків, хуліганів, п’яниць. Взагалі питання народного побуту зачіпаються дуже мало, розкриваються поверхово.

Із наших поєтів-сатириків найактивніше працює в цьому жанрі С. Олійник52. Останнім часом він написав низку творів, в яких викриває так звані «дрібниці», про які кожен знає, але мало ними займається.

Такі його вірші, як «Пилип-краснобай», «Баня», «Про сільські буфети», нещадно критикують різні, здавалося б, дрібні вади, але які мають дуже серйозну вагу в житті.

Для гумору немає дрібних тем, а лише може бути дрібне їх трактування.

Сатирик не тільки повинен бачити зло, а й допомогти його усунути, боротися за високі принципи нашої моралі; завдання сатирика не тільки помітити негативне, а й висміяти його, випекти його вогнем слова, щоб восторжеству-вали позитивні якості людського життя і характеру. А це можливо лише то'ді, коли поет-сатирик бачить дальше і глибше за читача і загострює увагу на високих принципах нашого життя.

А часто буває так, що сатирик бачить менше, ніж читач, критикує явища зла добродушно і поблажливо. Ось хоча б вірш Є. Бандуренка 53 «Не по тій дорозі». У вірші розповідається про агронома, який «знає добре дорогу на власний город». В контору артілі ходить виписати меду чи «барильце вина». А в кінці вірша такий висновок:

Агроном, а на поле

І дороги не зна;

Ну яка ж отакому.

Агроному ціна?

Дуже спокійно і навіть лагідно говорить автор про такого, з дозволу сказати, агронома; колгоспники далеко дошкульніше висловлюються про таких трутнів. Те ж саме можна сказати про вірші «Архітектор», «Афіша» Г. Кривди, «Печериця», «Хамелеон» Ю. Кругляка 54. В них є сумлінна констатація — і все. Цей беззлобний тон властивий і деяким творам більш досвідчених сатириків, зокрема

С. Воскрекасенка. Але в С. Воскрекасенка є й справді сатиричні твори, які підіймають важливі питання, влучно' б’ють в ціль. Згадаймо хоч би його поему «За голубим парканом», в якій розкрите огидне нутро хапуги Мудрака і його нечистих на руку дружків, любителів поживитись за рахунок колгоспу.

' Часто буває так, що наші поети виступають у жанрі сатири лише для того, щоб звести дрібні рахунки і помститися за ображене самолюбство. В таких випадках вони б’ються дзьобами, як оті півні, відстоюючи свою дрібну правду. Читаєш і дивуєшся, для чого на такі півнячі поєдинки витрачається стільки хоч і димного, але все ж таки пороху. А там, де його не вистачає, діло переходить у звичайну лайку.

Після такої сатиричної перепалки ці поети, буває, по півроку і навіть більше не вітаються. А потім вони вдаються до іншого жанру — пишуть докладні скарги-заяви (вже не віршовані) на адресу президії Спілки і «Літературної газети».

Широко розвинувся у нас жанр байки. Такі байкарі як М. Годованець55, А. Косматенко56, П. Сліпчук5?, П. Ключина58, В. Іванович59,