Том 12 - Леся Українка
1 Це було щось жахливе (нім.).— Ред.
2 «Даидоло» (італ.).— Ред.
8 Голова (франц.).— Ред.
Якобсена і данців, про яких я ще сама не додумалась в моїй статті в «Жизни». Як бачиш, треба «викопати колодязь», та що ж, коли інакше не можна потопити супротивную силу. Що я могла дати відром, то дала тепер. «Не стушовувати» різкості тону я не могла: я все стою на «рицарському» пункті, я можу в літературі або тримати призвоїто-бойовий тон, або мовчати, а лаятись не хочу з поваги до «духа святого», котрого лицарем хочу бути, so hilf mir, meine Gottin *. Брехню різкістю не подолаєш, а тільки виказом правди. Найгірше я боялась, щоб моя розмова з Єфремовим не подобала на базарний діалог: «Ти дурна!» — «Ти сам дурень». А там, де зачеплена особа, не тільки школа, там се легко може трапитись і тим більше треба стерегтись. Нехай краще буде exageration 34 в сторону «лицарства», ніж «пошлості»,— коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом, ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі.
По-моєму, діло взагалі не в ворогуванні з Єфремовим і С°,— чим менше буде особистого ворогування, тим краще[...], а щодо «війни дух у», то я згідна з тобою: pas de grace, pas de quartier! 35 І, здається, я так і поступаю, принаймні свідомо я так хочу поступати.
Ну, бувай здорова! Пора снідати та йти гулять. Я здорова і благополучна. Всі вам кланяються. Міцно цілую тебе, папу, Микуньку і Гусика. Und sei mir gegriisst im Namen des heiligen Geistes! 36
Твоя Леся
P. S. Дуже прошу прислати колядки.
15. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)
10 лютого 1903 р. Сан-Ремо 10/11 1903
Лілеєнько моя!
Не хотілось би мені тебе клопотать, та мушу. Тільки що отримала листа від Богдановича з «Мира божьего», що моя стаття «не подходит к типу статей, печатаемых в нашем журнале». Ну, се то ще не біда, а шкода, чом вони мені того одразу не сказали, тільки аж через два місяці, коли вже стаття, може, втратила свій raison d’etre і. Та все ж хочеться попробувати пристроїти її, шкода роботи! Так будь ласкава, Лілеєнько, піди і забери сама ту статтю в редакції,— я писала секретарю «Мира божьего» Екатерине Николаевне Нелидовой, що ти прийдеш, по моїй просьбі, забрати мою роботу. Потім, якби тобі був час, може б, ти могла піти до Пипіна і нредложити статтю для «Вестника Европы» (мотивуючи запізнення «юбілейпої» статті моїм нездоров’ям, просторами між Сан-Ремо і Петербургом і твоєю занятостю, бо казати, що «Мир божий» забракував її, то кепська реклама! На рукописі надпиши мою адресу, імення'і прізвисько). Попроси його, щоб статтю скоріш прочитали і, в разі непридатності, вернули тобі. Коли не приймуть і вернуть, попробуй, уже «на авось», послати в «Русское богатство» або в «Русскую мысль» (в «Русской мысли», може, скоріш приймуть, бо там польською літературою найбільш інтересуються), а як і там не вдасться, ну, то, значить, туди їй і дорога! Я сама тямлю вади сеї статті, та, сидячи в Сан-Ремо, я не могла їх поправити і не зможу (бо тут матеріалів брак), а все ж в ній може знайтись дещо цікаве для російської публіки, то нехай би була надрукована, коли можливо. Я вже не кажу про те, що се робота ще й для зарібку, і мені шкода, щоб положені на неї час і сила пропали дарма. Отож і хотілось би ще раз «погнатись» на «вловив — не вловив»... Коли «Вестник Европы» знайде, що стихотвориих цитат забагато, то їх можна скоротити, даю се право редакції.
А що, чи ти не допиталась чого у фірми Малих про переклади? Хоч за оригінальні статті платять більше, ніж за переклади, та зате переклади були б легшою і певнішою роботор, а то писати «на авось» мені не дуже-то на руку при моїй теперішній робочій енергії. Хотілось би мати щось певнішого, хоч нехай і менше платного. Зарібок мені конечне потрібний, бо дедалі мені стає все трудніше жити без власних, безконтрольних фондів, а як скінчиться курортний іскус, то, може, стане і зовсім морально неможливо в виду всяких моїх дальших планів, що, може, і не зійдуться з планами тих, від кого я залежу.
Про самі сі плани нехай згодом або як побачимось, бо то «довгеє слово» та й сьогодні я трохи не в настрої для довгого листа: все-таки «реприманд» з роботою трохи збив мене з пункту, може, головно через те, що я взагалі з нервами не в ладу живу остатнього часу. До сього неладу ще додала і полеміка з Єфремовим, і всякі дрібні прикрості «невесомого» розбору, от, як казав Обломов, «жизнь трогает»... а тут лікар намагається, щоб я, власне, якомога наближалась до ідеалів життя обломовського... Ну, та минеться!
A parte 37 нервів, жити, власне, тепер тут дуже добре: погода райська, аж санремезці дивуються, бо для фев-раля се і тут надзвичайне тепло. Ждемо багато гостей: окрім тьоті Єлі з Оксаною (що досі вже, либонь, в Мюнхені), ще мають приїхати п[ані] Гассель з п[ані] Клименко-вою. Якщо вийде затісно, то ми з Оксаною перейдемо в отель,— в сей сезон воно мало що дорожче вийде. Але, може, і не треба буде.
Приїхав сюди один з молодих Берешптамів, що познайомився в Мюнхені з Тосею і Юрою. Зовсім очарований Тосею, а про Юру всякі курйози розказує, впрочем, в добродушному тоні, як про «славного мальчика».
У мами вже нова забота: Оксана «занадто жизнера-достна, а се теж непевно»,— от тут і вгоди! Звичайно, в Києві всяка «правильность режима» пішла au diable 38, і з того, натурально, виходить винна тільки сама Оксана... Історія навчає, що вона нічого
