Том 12 - Леся Українка

Чехов по настрою і філософії декаденти, але н е символісти. Символізм і декадентство іменно «в последнее время» вже вийшли з моди, принаймні у Франції тепер в моді «простота добродетели», Метерлінк навіть змінив цілком свою тапіёге сГёсгіге *, а чільніші поети-декаденти (Verlaine, Rimbaud 2) повмирали, з нових Regnier 3 кинувся в класицизм, Verhaeren4 в демократичний ідеалізм, а решта не знає, на яку ступить. Замість «Вавілонської магії» тепер пишуть наслідування «Саламбо» (наприклад, «Les vierges de Syracuses» 5, автора забула, або «Aphrodite» Pierre Louys’a e). Декадентство пішло не з «кабачка» і «гідропатів», що б там не говорили російські критики слідом за Taillade7 (очевидно, він зо злості на своїх товаришів се сплів), а слідом за ними і Єфремов; воно пішло з Бодлера, з його «Fleurs du таї» і «Petits poemes en prose»8 (хоч Бодлер і сміявся потім з своїх учеників, але то нічого не значить), з реакції натуралізму, з загальної втоми часів Панами і всякого національного сорому Франції, коли одні кинулись в rosserie 9, другі в філософію регресу (див. Villiers de risle-Adam, «La decadence des races latines» 10 і «Thai’s» Pierre Louys’a11), треті у мрії. Форма символістична прийшла з півночі, з Норвегії. «Декадентські» моди в одежі і т. і., властиво, трохи змінені моди директорії, з наслідуванням (грубим) помпейських, а часом єгипетських барв, отже, нового в них мало. Декадентами називали себе люди не для «презрения к критике», а всерйоз, власне, через «теорию регресса», бо справді були іперекопані декаденти: вони вважали (як і любий Єфремову М. Нордау!), що світ неминуче йде на «вырождение» і що мудрий той,

1 Манеру писати (франц.).— Ред. (

2 Верлен, Рембо (франц.).— Ред.

3 Раньє (франц.).— Ред. |

4 Верхарн (іфранц.).— Ред.

6 «Сіракузькі діви» (франц.).— Ред.

0 «Афродіта» ГГєра Луїса (франц.).— Ред.

7 Тальядом (франц.).— Ред.

8 «Квітів зла» і «Маленьких поем у прозі» (франц.).— Ред.

9 Бруд, свинство (франц.).— Ред.

10 Вільє де Ліль Адан, «Занепад латинських рас» (франц.).— Ред.

11 «Таїс» ГГєра Луїса (франц.).— Ред, хто не змагається з неминучим, а утилізує його хоч для поезії. Верлен був дуже щирий поет і таки справжній поет, хоч вдача його, а через те й поезія, була проте-ївська по змінливості і значно психопатична, — але що може зробити поет, окрім того, що бути щирим? Верлен не був квієтистом, його, як і Бодлера, захоплювали і моральні, і соціальні питання, тільки він довго ні на чому спинитись не міг. Так само і Rimbaud. Бійка (з уголовщиною) Верлена і Рембо належить цілком до психіатрії, а не до літературної критики, бо в критиці такі епізоди приймають характер «сплетни», і Єфремову сором тим займатись.

Символізм і декадентство де в чому случайно зійшлись. Зрештою, в чистому виді символізм — логічна неможливість, і на ньому ні один небожевільний письмовець не втримався. «Нет предела человеческой глупости», але що з того? Quand on est bete c’est pour toujours *, се і на даній статті видко, та хто ж з того винен? «Специальные сочинения» по французькій літературі слід би перш усього шукати у самих таки французів, так усі люди беруться до діла, коли добросовісно. Хто сказав Єфремову , що натуралізм був індиферентним «к вопросам общественно-политической жизни?» A «Germinal», «Assommoir», «Debacle», «Paris», «Rome» ets? 2 Мораль у натуралістів була — мораль позитивізму. Золя кається «в о т р и ц а н и и и д е а л а», а не в індиферентизмі і не в безпринципності (можна мати принципи, т[ак] зв[ані] «правила», і не мати ідеалу), — принцип же був: шукати фактичної правди і на ній все будувати. Смішно, що Єфремов так бере всерйоз Тальяда! Коли у нас нема причин для чужоземних напрямів, то чого ж «копья ломать?» Нема причин, не буде й наслідків! Побавляться люди та й покинуть, як всяку моду. «Флаг литературных вопросов» вимагає обережності, власне, найбільше при наших умовах, інакше виходить «в мутной воде рыбу ловить». Єфремов бере на себе роль «судии во Израиле» — «укрепляя, писпровергая»,— куди ж пак! Паскудна приказка: «Не выносить сор из избы!» А куди ж його виносити? «В избу», чи що? Та все ж, коли так, то не треба ж його ще більше наносити в хату знадвору, а то хата «забезднится». Хто Єфремову сказав,

1 Як хто вже дурний, то це назавжди (франц.).—Ред.

2 «Жерміналь», «Пастка», «Розгром», «Париж», «Рим» і т. ін, (франц.).— Ред.

що літературні школи — то «вопросы домашнего свойства», а не інтернаціональні? «Отрицается от Галичини и всех дел ея», а тут же «продернул» і буковинку, і галичан,— користуючись, певне, тим, що нема «правильних сношений и умственного обмена». Коли «не может быть и речи

0 выработке правильними путями критики», так про що ж і толкувати? Занадто він впевняється на «случай-ность». Де він бачив «планомерность в чередовании направлений» — хіба люди ставили собі планом: оце у нас романтизм, а потім буде натуралізм, а потім новороман-тизм і т. п.? Es kam ja von selbst! 1 Реалізм і романтизм єднаються в лиці одного автора на тисячі прикладів у в с і х літературах, і се зовсім законне єднання. Навіть Золя винуватять в романтизмі, так що вже! А В. Гюго хіба не реаліст в половині своїх «Miserables» 2, наприклад? Що за «тихий и отдаленный уголок», звідки така мани-ловщина? «Не без польского и немецкого, по в с е й вероятности, влияния», — якби не був невігласом в польській і німецькій літературах, то знав би, що молоді галичани цілком з головою від них залежать. Кобринська і Кобилянська «виступили на ли-тературное поприще» далеко не «в последние годы» і навіть не в «последнее десятилетие». Про «Живі струни» я вже зробила примітку. Як не було натуралізму — а Нечуй, а Франко? Сумбур його доказів і нападів на мене я, сподіваюсь, уже доказала.

На дальші глави примітки пришлю згодом, а то лист

1 так довгий. Треба ж і