Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

УРАГАН Я вас люблю. Ну що ще більше, Моя кохана, вам сказать? І я для вас пишу ці вірші, Щоб в них вам ніжність передать. Я вас люблю, як теплий вечір, І це не випадковий збіг, І ладен взять весь світ за плечі Щоб кинути до ваших ніг. Я вас люблю, як шум прибоя, Як в небі тугу журавлів, Я вас люблю, як шепіт поля, Який мене до вас привів. І з кожним днем душа ніжніє І, мов трояндами, горить, О, як же хочеться до тебе, О, як же хочеться любить! Не налюбуюсь, не наніжусь Тобою я. Душа в журбі, Бо всі, які я маю вірші – Вони написані тобі. Любов! Ну що то є за диво? Бо варто їй заговорить, Як зразу ти стаєш щасливим І вся душа твоя горить; Що хочеться кохані руки В свої, як квіточки, узять, І всю тебе, відкинув муки, Немов цукерочку злизать. Чи то така бува хвилина, Чи то такий приходить час, Що навіть вишня і калина Стає похожою на вас? Звідки воно, оте тяжіння, І звідки він, отой магніт? Що варт мені на вас поглянуть І знов, немов, сімнадцять літ?! 25.9.2007 р. ЗАПІЗНІЛЕ КАЯТТЯ Коли весна гуляє в лузі Й співають в лісі солов’ї, То кожній дівці не терпиться, Щоб якскоріше хтось… її. І в тім немає криміналу, Природу нам не обдурить, Ну як же ти не... візьмеш Алу, Як та сама до вас біжить? Бо кожна жде, щоб ми кохали, Коли до них прийшла пора, І тільки їм пісні складали, І їм кричали ми «ура!» Бо кожна жде, так би сказати, Свого мужчину в свій «тайник», І тут уже безсила мати, Якщо вже хтось туди проник. Але про це в нас не говорять, Про це стараються мовчать, А особливо, як дівчині Уже давно за двадцять п’ять. А я колись, дурило, думав, /Як можуть думать барани/, Що жіночок кохать не гоже, Якщо не замужем вони. Але коли закінчив школу І перестав в хмарках літать, То зрозумів, що жіночки всі Ще більш, ніж ми, того… хотять. Та поки я дрімав і думав, /Нехай мене простять боги!/, То старші хлопці наших любих Всіх перепортили вони. Тепер не знаю, що робити, Чи в інше десь село помчать, Де нові феї підростають І так же само «не хотять». 24.9.2007 р. ТИ НЕ СТАРИЙ! Як не можеш жить без гри, То який же ти старий? ЛЮБОВ НЕ ЖДЕ Я привик тебе бачить грайливою, Але ти чомусь й досі сумна, І стоїш ти самотньо під сливою, Як в ставку каламутна вода. Як життя посміхалось до тебе І вже мало зробити стрибок, Ти сама відвернулась від себе, Аби хтось не попав в твій райок. А життя гомоніло «стогнало»… Всюди чулись веселі пісні, Хоч тоді ми ще того не знали, Що у кожного ноти свої. Ми були до життя неготовими, Бо про це...нас не вчили ніде, Й хоч були ми всі тупоголовими, Але знали, що зрілість прийде. Як життя гомоніло дукатами В кожній квіточці, в сяйві зірок, Ми боялися стати рогатими, Тож своїх берегли ми жінок. Ти боялась теплом поділитися Й вічно мерзла сама і це факт, А навіщо те все було треба? Що хотіла ти цим доказать? Та й понині стоїш проти неба І вважаєш, хитріша за всіх. Ще ніхто не утік сам від себе І від Господом даних утіх.