Повісті та оповідання - Марія Аркадіївна Пригара

...У запорізькому загоні, що його вів хорунжий Міняйло, скакали обидва хлопці з батьком Мехтодом.

Разом з козаками вони рушили з-під Хотина аж до Києва, стріли там Міняйла з братчиками; з ними й верталися тепер додому.

Міняйло їхав чорний, як земля: він лише зараз почув усю правду про загибель Бородавки. День і ніч кляв себе, що не пішов з ним під Хотин. Якби ж хоч сотня козаків була тоді біля кошового!

Хлопці теж мовчали, приголомшені тим, що бачили й пережили. Вже й не знали, що згадувати.

Знов і знов зринали перед очима незнані досі київські дива: людний Поділ з кривулястими вуличками, що пнулися з гори на гору; Житній базар, де завжди мурашився натовп і можна було побачити купців з усіх країн.

Івашко з Михайликом мимоволі перезирнулися, водночас згадавши, як розгубилися, не знали, за що й очі зачепити в цьому стовпищі.

Ось мовчазний англійський купець, обравши зручне місце на тісно заставленому рундуками та ятками торговищі, повикладав на продаж добрі луки з тисового дерева, важкі мечі й панцири з заморської сталі, що виблискували проти сонця, мов дорогі свічада. І хоч би ж словом озвався на сміх — похвалив, як уміє, свій товар чи рукою махнув до покупців: «Підходьте, мовляв, люди добрі!»

Де там — стоїть, насумрившись, хіба часом недбало торкне який меч з химерно поцяткованим руків’ям чи перекладе з місця на місце гнутий лук. «Кому треба — й так купить!»

А покупці аж за голову хапаються, почувши, яку ціну гне на мигах мовчун. Думає, мабуть, що тут, у Києві, грошики ростуть на гіллі, як сливи.

Не один охочий до зброї постоїть, постоїть біля рундука, почуха потилицю, махне рукою — та й піде собі. «Хай ти гориш, чванько, із своїми мечами та луками!»

А трохи далі — інша спокуса! Веселий рябий грек повиставляв на продаж смачні фіги та сушений виноград — родзинки, насипав купкою білий-білісінький рис — сарацинське пшоно, повиставляв у слоїках перець, імбир та пахуще зілля — гвоздику й прицмокує: «Ай-ай! Купуй, козак! Сам їв би — пальці лизав, та гроші, ох-ох, як треба!»

Балакучі київські молодиці в білих намітках і дітвора так і липнуть до цього рундука, як мухи до меду.

Ще трохи пройти — в сусідньому ряду броватий вірменин, зарослий до самих очей чорного смоляною бородою, розгорнув червоні як жар кармазини, нагромадив сувої добрих сукон-луданів на кунтуші та жупани, порозвішував зелені, сині й різноколірні шальові й шовкові пояси, переткані срібними й золотими квітами. Справжня тобі веселка заквітла на базарі!

Де не взявся чубатий козарлюга-чаркодзвон в самих драних шароварах. Ухопив шовковий у золоті пояс — і ну приміряти просто на голе тіло! «Ой же й ловкий поясок, враг його не взяв! Купив би з дорогою душею — та, бач, сорочки кат має!»

Жбурнув пояс на прилавок і пішов собі крізь юрбу козирем, не дослухаючись, що гука йому вслід обурений купець.

Івашко з Михайликом так і лягли з реготу, навіть батько Мехтод посміхнувся в прокурені вуса.

І раптом хтось відсунув хлопців убік, аж вони поточилися.

Ти чого?! Ти чого?! —хотів було скипіти запальний Івашко, та тільки рота роззявив з подиву.

Іде, розштовхує юрбу мордатий парубійко в синьому жупані, а за ним павою пливе до вірменського рундука ставна, пишнотіла молодиця.

Оце-то цяця! І де вони такі беруться?

Спідниця на ній довга, по кісточки, зелена, як трава, ще й золотим галуном унизу обкладена. Чобітки- сап’янці — червоні як жар, і кунтуш червоний, а на ньому з півсотні золотих гудзиків.

Навіть підійти не встигла красуня, а вже купець запобігливо скинув шапку, почав розгортати їй перед очима кольористі дива.

Але тут батько Мехтод з серцем смикнув Івашка, який перший трапив під руку. «Ану годі] Нема чого стовбичити та видивлятися! Ходім, бо часу немає!»

...Ніколи не знаєш, що тебе може спіткати на шляху... Ледве рушили хлопці слідом за батьком, їм назустріч звідкілясь сумовито забриніла ліра й тихо за- співав-загомонів щось таке знайоме хрипкий старечий голос.

Лірник! — не змовляючись, усі двоє рушили до нього.

Осьде він сидить на камені біля церковної огорожі. Сивий, скуйовджений чуб падає на. зморшкуватого лоба, червоні ями очей, мабуть, випечених колись у неволі, наче дивляться кудись понад юрбою.

Порожня торба на землі коло нього й маленьке дівча, років, може, п’яти, вчепилося в полу подертої свитки.

Та мала собі вдова три сини,

Як ясні соколи,

Та з малих літ леліла, кохала.

По наймах не пускала,—

хрипким, наче надламаним голосом співає-проказує дід, і в лад тихо бринить ліра. Проте мало хто й слухає старечий спів... Хіба коли-не-коли зупиниться жаліслива молодиця, кине в дерев’яну мисочку шажок — півкопійки.

Дідуню! Я хлібця хочу! — тихенько прохає дівчинка.

Та дід співає далі, тільки голос ще дужче затремтів, ніби зломився.

Мов ножем різонуло Михайлика по серцю. Підбіг, став поруч.

Ой, мала вдова три сини! — жайворонком знявся над базаром високий хлоп’ячий голос.— При старості хотіла пам’яті дожидати, хліба з сіллю з упокоєм уживати!

Аж сторопів старий, замовк від такої несподіванки, тільки звично приграє на лірі.

А люди вже почули пісню: один за одним зупиняються, слухають... Тонкосльозі жінки, схлипуючи, нахиляються, гладять дівчинку по голівці. Та бублика в руку впхне, та й пряника-медяника не пошкодує.

А Михайлик, заплющивши очі, виспівує-розповідає, як злі сини свою неньку геть з двору прогнали, й пішла вона поміж чужі люди. Тяжко покарала доля злих синів — уся худоба їхня загинула й хліб у полі пови- сихав. Прийшли сини і впали матері в ноги.

Котрий чоловік батька й матір шанує і поважає,

Того