Повісті та оповідання - Марія Аркадіївна Пригара
Султан навіть не глянув на важкий стародавній меч та оздоблену золотом кольчугу італійського виробу, що їх посли шанобливо поклали йому до ніг; не кинув оком і на чудового срібно-сірого румака з попелястою гривою, якого привели до шатра.
Але вельможі не взяли цієї байдужості до серця. Як не є, вони свого домоглися.
Невідомо як, турецькі воїни відразу взнали про мир. В усьому величезному стані, з кам’янистими горбами, долинами та видолинками, що верстов на тридцять тягнувся до Дністра й понад Дністром, за милю од польського табору, знявся неймовірний гамір.
Де й узялися сопілки, пищалки, бубони, зурни, струнні саази: залунали такі несамовиті переливи, калатання, деренчання, бренькіт — мертвий устав би з могили!
Воїни всіх племен виводили пісні різними мовами, то пронизливо-високі, то низькі й сумовиті — отак, як співали у себе вдома, десь у розжарених пісках пустелі Сахари, на порослому пальмами узбережжі Червоного моря чи на скелястих кавказьких верховинах...
Інші били в долоні, притупували або, взявши кинджала в зуби, витанцьовували в колі — всяк радів, як умів.
На шатрах засвітилися величезні воскові свічки, розливаючи в присмерку лагідне сяйво.
І тут запалахкотіли вогнища в козацькому таборі, вдарили в небо мушкети, хрипко загавкали гармати- фальконети: козаки миттю вгадали, що сталося.
Заходили по руках чарки й дерев’яні корці-михай- лики, з горілкою, з червоним молдавським вином: хоч і не слід пити в поході, та вже боям кінець, годилося козацьким звичаєм обмити перемогу! І попливли в імлистий наддністрянський вечір різноголосі пісні, зливаючись у дужий хор.
Козаки співали, як дихали: виливали, що було на серці,— радощі, жалі, смуток. Не один складав пісню тут-таки, біля багаття, інші підхоплювали, додавали своє.
Ой розсердився хан,
Ще й турецький султан,
Тяжко прогнівилися...—
заводили в одному колі...
Гей, а гей, козаки,
Славні вояки,
Вельми звеселилися...-»
відповідали в іншому.
Прийшов час і на Михайлика. Аж серце затремтіло, коли батько Мехтод, моргнувши вусом, скинув з плеча стару бандуру:
Ой^мала вдова сина-сокола,
Вигодувала, у військо дала —
розсипав Михайлик дзвінке срібло, й очі заплющив, щоб краще співалося.
Десь у глибині болюче защеміло: хтозна-чому згадалася матір: де вона, бідна, зараз? Чи думає, що він живий? Чи, може, на якійсь клятій чужині так затур- кали-затовкли її, що вже й не дума нічого: одне дожидає смерті, мов порятунку?
Ой старша сестра коня сідлала,
А найменша хустку качала.
А рідна мати випроводжала.
Сину мій, коли приїдеш до иас?
Тоді я, нене, приїду до вас,
Коли павине перо наспід потоне,
А млиновий камінь наверх випливе...
злітав Михайлик голосом вище й вище, аж доки не позмовкали пісні коло сусідніх багать і всі голови повернулися до нього.
Коли доспівав у тиші останні слова, братчики наче прокинулись. Десятки рук простяглись до нього — поплескати по плечу, погладити по голові.
А щоб ти здоровий був! Оце співака! Вивів, як у дзвін ударив. Ану, давай ще!
Ішли ляхи на три шляхи...—
завів Михайлик улюбленої, глянув на батька, щоб окселентував. І враз ніби зашпортнувся. Гетьман! Під’їхав нишком — і не чув ніхто. Поранена рука на перев’язі, на жовтім, худім обличчі глибокі, старечі зморшки.
Співай, хлопче, чого ж ти?
Ох, скільки згадалося від цього глухого, мертвого голосу, від погляду очей, згаслих і теж ніби неживих!
Цілий великий шматок життя, що скінчився, коли Михайлик без тями кинувся тікати геть, аби не бачити, як впаде шабля на шию кошового...
Горло перехопила судома. Михайлик похнюпився.
Гетьман так і не дочекався співу. Постояв і поїхав геть.
Ледве скупалися в Дністрі перші холодні промені, козаки рушили з-під Хотина. Вони зробили своє: вже не піде з незліченним військом султан Осман топтати руські, українські,-польські, франкські, німецькі землі: вже він має добру науку...
Десятки тисяч воїнів лягли з його примхи на скелястих берегах Дністра, в глибоких долинах. Ще сотні років виорюватимуть хлібороби розрубані шаблями черепи, перебиті, потрощені кістки.
Недешево заплатили й козаки: майже три полки загинули під Хотином.
Гине від отруєної рани гетьман Сагайдачний: вже й сам знає, що гине.
І все-таки, ще раз переломивши себе, він уранці сів на коня. Не повезуть його з Хотина возом, щоб раділи недруги! Поїде під гетьманським бунчуком, під корогвою, з булавою в руці, як годилося, як вертався з походу завжди.
Розкотилися гуркотом тулумбаси, злетів молодецький посвист. Заколихалися бунчуки й стяги, рушило військо. Слідом за гетьманом та військовою старшиною йшли зімкненими лавами піші козаки, за ними — кіннота, дуже поріділа в бою. Позаду посувався обоз: вози з гарматами, порохом, ядрами, великі мажі, на яких лежали поранені.
Недалеко був низький дерев’яний міст через Дні- стро, гарно викладений зеленим дерном. Турки відступили його недавнім ворогам, щоб перехопилися на лівий берег перші. Самі вони мали переправлятися днів з десять, з усіма своїми обозами, табунами й отарами.
Передові загони вже підходили до мосту, коли раптом з правого боку вилетіла назустріч шляхетська гусарська сотня.
Лисніли на' сонці чорні, як ворони, коні, зблискували клинки в руках. Гусари щодуху скакали навперейми, ладні зіткнутися з козаками на смерть, аби тільки відтиснути, ступити на міст поперед них.
В козацьких лавах прокотився сердитий гомін; за спиною в гетьмана брязнули вихоплені з піхов шаблі. Він мовчки повернув коня, заступив гусарам дорогу.
Синьоокий, гарний, як лялька, сотник зупинив вороного на скаку, аж камінці бризнули з-під копит.
Прошу, пане, ми перші.
Гетьман тільки плечем знизав.
Махнув своїм: козаки, скориставшись
