Повісті та оповідання - Марія Аркадіївна Пригара
На землі кучугурами нагромадились трупи, серед яких корчилися поранені. Вцілілі коні спотикались, падали, скидали господарів у калюжі крові.
Ще хвилина — і решта гусарів повернула б назад.
Але тут у спину яничарам стрімголов ударили козацькі загони: з наказу гетьмана вони досі нерухомо стояли в лісі, дожидаючи своєї години.
Долаючи біль, Сагайдачний виїхав на пагорб, щоб, як завжди, порядкувати битвою, але не витримав і сам кинувся в січу, міцно стискаючи шаблю в здоровій РУЦІ-
Розгублені яничари враз опинилися в киплячому казані. Якийсь час ще відгризались на всі боки, мов притиснуті до скелі вовки; нарешті прорвалися й побігли.
Козаки, оточивши півколом, гнали їх до самих шанців, рубали, ловили на скаку арканами; примудрились навіть захопити п’ять бунчуків самого янича- ра-аги. Такої поразки султанові улюбленці не зазнавали ніколи.
Осман, що стежив за бойовищем у прозорну трубу, звелів нещадно лупцювати втікачів киями й завертати на бойовище, наказав навіть вигнати слідом за ними закутих в крицю слонів.
Та налякані слони ревли і задкували, а яничари хоч і пішли знову в бій, але завзяття їх згасло. Почали поспіхом, у безладді відступати й інші полки. Щастя втекло від турків.
* *
Трусять вогненними хвостами смолоскипи, шматують темінь. Пізній місяць ледве блимає, вгортається хмарами: як не є — осінь.
Ходять полем турецькі воїни, козаки, польські жовніри. Не стріляють, не рубаються — забирають убитих.
Моторошно пізнавати в купах скривавлених тіл своїх товаришів. Ще вранці чекали бою, сунули опліч, билися, мов шалені.
І ось уже лежать, розкинувши руки, й надщерблений місяць загляда їм у скляні очі.
Недешево заплатили козаки за перемогу: майже цілого полку не стало.
Мовчать турки, зітхають. По всьому полю бовваніють одрубані голови в повстяних ковпаках, у білих чалмах. Годі й злічити мертвих. І навіщо йшли сюди — на ганьбу й погибель?
Аж ось знявся стогін, крик: знайшли, кого шукали. Неабихто поліг — вславлений беглер-бей, Каракаш- паша. Не ховався за своїх кіннотників — бився в першій лаві. Але оточило шестеро гусаринів: хочеш не хочеш, приймай герць! Один рубався, п’ятеро дожидали своєї черги. Трьох збив Каракаш-паша з сідла, доки не відрубав йому четвертий гусарин руку разом з шаблею...
Обережно підіймають сипахи небіжчика, кладуть на гарбу, запряжену білими кіньми, везуть до своїх.
Чека на нього багатий похорон: вистачить там і плакальників, і голосильників.
Встромивши смолоскипи в землю, мовчки риють козаки глибоку, мов байрак, яму. Кладуть побратимів — як були, із зброєю, вкривають осіннім гіллям.
Під’їхав Сагайдачний, зняв з себе даровану королем шаблю, всипану самоцвітами, кинув у яму: «Спасибі, братчики! Хай вам легенько спиться!»
•і
Вдарила в небо сальва з сотень мушкетів, розкотилась луною.
Посипалася земля із зашкарублих долонь: кожен козак укинув по жмені.
Зросла могила, стрімка, висока, наче в пісні — лицарям на вічну славу...
ОСТАННЯ ПУТЬ
Султан Осман ще не хотів вірити в свою поразку. Після побоїська він шаленів, мов тигр... Звелів, як обіцяв, посадити на палі вцілілих сотників і тисячників розгромлених полків; дізнавшись, що одноокий Гусейн-паша, як почали оточувати його козаки, не витримав, прорвався і втік з бойовища, впав з коня в лісову яму, повну листя, і перележав там, доки не скінчився бій,— султан надіслав йому шовкового шнура, щоб не чекав страти за своє боягузтво, повісився сам. Надіслав такі шнури ще двом беглер-беям, а великого візира Насуфа-пашу скинув геть.
Коли новий великий візир Дилавер прийшов його потішати, султан з прокльоном жбурнув у нього золоченим келепом, гримнув, щоб забирався з-перед очей і не приходив, доки не відплатить за всі нещастя козакам, разом з їх тричі проклятим гетьманом!
Дилавер-паша впав ницьма, як і годиться перед падишахом, і вийшов, ховаючи побілілі від зненависті очі.
Османові й не думалось, як дорого стане його шаленство: не мине й півроку, як повстануть полки яничарів, обурені поразкою під Хотином, і Дилавер-паша сам витягне й жбурне їм під ноги зв’язаного падишаха. Поведуть його з мотузком на шиї — на глум, на страмовшце, кленучи перед народом за ганьбу, завдану турецькій державі, а потім повісять коло палацу, на гілці чинари.
Та хіба може вгадувати таку долю могутній володар? Не вгадував, звісно, й Осман...
Щоб угамувати його гнів, п’ять сотень делібашів [18] вдерлися тієї ж ночі до поляків, запримітивши, що в одному місці, на валу, не поставлено варти. Порубали півсотні жовнірів і двох офіцерів, забрали їх голови і втекли назад.
Зраділий султан звелів бучно святкувати цю перемогу. сурмити в сурми, палити в усьому таборі вогні, а відрубані голови виставити напоказ ворогам і власним воїнам.
Проте це допомогло мало. Несподівано збунтувалися татари, які давно вже не мирили з султановим військом. Знялися трохи не всією ордою й посунули за Дністро — грабувати нещасне Поділля.
Іншим разом татарський хан Джанибек-Гірей зупинив би неслухняні чамбули й люто покарав би заводіяк, а тут — пішов просити султана, щоб не гнівався. Мовляв, його ординцям потрібен ясир: вони-бо в цьому тяжкому поході захопили його зовсім мало.
Саме тоді після довгої літньої та осінньої спеки раптом дуже похолодало. З півночі насунули важкі хмари, сипнула льодова крупа, за нею — сніг: знялася заметіль. У тій заметілі козаки серед білого дня рушили на пасовисько над Дністром й зайняли турецькі табуни, які досі скубли там останню траву разом з татарськими, а тепер блукали майже без догляду.
Коли турецькі сипахи прожогом кинулися боронити свої коні, козаки розсипалися по дністрових скелях і зняли шалену стрілянину — турки мусили відбиватися до самого вечора.
Тим часом дві тисячі братчиків нищечком підповзли з другого боку до турецьких
