Повісті та оповідання - Марія Аркадіївна Пригара

Нарешті сотник з серцем скомандував: «іагсіа!» [20] Гусари поскакали до іншої переправи. Сагайдачний ще постояв, перепускаючи військо, потім помалу виїхав на міст. Гризучий біль шарпав тіло, плутав думки: він щосили намагався його не помічати.

Оце й дяка за те, що здобули перемогу. Вже зараз шляхта ладна горло гризти, а далі що буде?

Добра, мабуть, не жди, хоч і обіцяв король на бесіді у Варшаві, що накаже панству, аби не чіпало козаків, не ганяло козацьких жінок і дітей на панщину, не брало тяженних податків.

Але обіцянка, кажуть, не данка, дарма що ручився король Сигізмунд своїм королівським словом.

Гетьман міцно стис тонкі, попечені гарячкою губи. Мимоволі згадалося, як дорікнув йому торік небіжчик Бородавка королівським дарунком.

І не хотілось, а подумалось, наче сам себе ножем черконув по серцю.

Кінські копита й ноги піхотинців глухо, врізнобій тупотіли по дерну. Гарно побудували греблю бісові бусурмени! Хоч би тобі схитнувся дерев’яний поміст, рясно підпертий дубовими палями, вбитими в Дністрове дно.

Сотні тисяч війська перепустив міст на правий берег і назад перепустить — і ще стоятиме з півсотні років, хіба що розіллється повесні Дністро і розбуяла повінь змиє працю людських рук.

І раптом штовхнуло в серце: а сам він — чи доживе до весни? Бо вже не раз бачив такі рани, й діди- знахарі, не змовляючись, казали: якби вчасно розрізали плече й отрута зійшла б геть разом з поганою кров’ю — може, й одужав би гетьман. А так — навряд... Те саме, розводячи руками, сказав по-латині вчений лікар, німець, що його надіслав був до нього Ходкевич. На біса й приходив.

І подумав Сагайдачний, що тяжко йому буде вмирати самотою. Є жінка, але не дуже вони з нею мирили: часом і по кілька років не бачив її.

Отож усе своє добро, усі статки й маєтки — а їх має таки чимало, віддасть Київському братству, яке сам допоміг заснувати та до якого років з п’ять тому вписався з усім козацьким військом, повіддає православним церквам і монастирям, ні на що інше — на школи. Хай навчаються людські діти грамоти й різних наук, щоб знали, як у світі жить, щоб не росли темні як ніч.

Хтозна, може, легше буде і в могилі лежати, якщо спом’януть школярі вдячним словом. Бо тяженні гріхи на його душі, не одна й смерть...

Хорунжий, що їхав попереду з військовою корогвою, оглянувся й злякався: йому здалося, що гетьман зараз впаде з сідла. Опустив руку з булавою, очі заплющені.

Але ні, не впав, випростався, глянув помутнілими очима. Добрий кінь виніс його на берег, посипалася у воду дрібна рінь.

Сагайдачний роздивився навколо: на березі було повно людей. Декілька нетерплячих шляхтичів таки перехопилися вдосвіта із своїми загонами, і вже ціла юрба товпилася до критих возів, біля яких запопадливо порядкував рум’яний товстун. Гетьман упізнав купця-француза, котрого не раз бачив у польському й козацькому таборі.

Видно, мосьє Франсуа торгував весь цей час собі не на збиток і не так продавав, як купував, бо п’ять критих возів були повнісінькі аж цід самі полотняні верхи.

Зараз товстун радий, що випередив усіх купців, весело підбивав панів купити хороші дарунки додому своїм коханим дружинам і діткам: розгортав у них перед очима сувої цупких шовків, що мінилися всіма кольорами, підкидав на долоні дзеркальця в срібній та золотій оправі, разки коштовного намиста з гранатів і зелено-блакитних тур кусів ’.

Кремезні його молодці з мушкетами за плечима, тісно оточивши вози, пильно стежили за шляхтою.

Раптом гетьман упізнав у юрбі знайоме обличчя. Пан Бартош Обалковський, покручуючи пишного вуса, недовірливо придивлявся до ясно-синього шовку, що його розкинув перед ним купець. Нарешті зважився: зітхнув, махнув рукою і сягнув у кишеню по гаманець.

І тут Сагайдачного різонуло. Ану ж покликати зараз пйна Обалковського, спитати, дивлячись у вічі: як було з отим листом? Навіщо покривив душею — поміг туркам звести наклеп на Бородавку?

1 Т у р к у с — бірюза.

Ніби вгадавши його намір, шляхтич рвучко обернувся. І враз одвів погляд, мов і не бачив гетьмана. Відштовхнув уторгований шовк, сховав гаманця й, кивнувши своїм пахолкам, що чекали неподалік, поскакав геть, далеко обминаючи козацьке військо, яке виходило на дорогу.

Гетьман похилив голову. Оце так... Не було б чого й питати.

Не від’їхали й двадцяти верстов, Сагайдачного почала бити люта гарячка. Вже не чув, як клали його на воза, везли до Києва.

Як прирекли йому, так і сталося: він уже не встав більш.

Умер ранньої весни, коли на Дніпрі скресла крига.

А через два тижні після того, як козаки рушили з-під Хотина, прийшов з Варшави лист од короля Сигізмунда. Його величність ласкаво дякував козакам за щиру службу, обіцяв щедро нагородити. А тим часом — забороняв січовикам і всьому козацтву ходити війною на Крим і Туреччину, забороняв і хлопам тікати на Січ: за це, як і раніш, належала смертна кара. Не вільно було також ходити на турецькі землі понад Дністром; Хотинська фортеця, за яку точилися такі бої, від поляків переходила до турків.

Про козацькі права, стоптані шляхтою, про полегкості козацьким жінкам і дітям з панщиною та податками — в листі не згадувалося й словом.

Звістка про того листа вмить полинула по всій Україні. Три тисячі нереєстрових козаків — з тих, що були під Хотином,— одразу рушили на Січ з обозом та гарматами, згортаючи до себе охочих.

Ніхто з панів не зважився заступити їм дорогу: побоювалися, що може враз вибухнути повстання, не згірш як за Наливайка,— надто вже кипіли гнівом козаки й селяни від такої