Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Відчутна кількість загиблих у Аушвіці — понад 200 тисяч осіб — не були євреями. Тут, у стратах або від праці, загинуло також близько 74 тисячі поляків-неєвреїв і близько 15 тисяч радянських військовополонених. За винятком тих радянських військовополонених, що їх душили газом експериментально, цих людей не відсилали до газових камер — але ромів та синті відсилали.
Хоча їх не переслідували із тим же завзяттям, що євреїв, на ромів та синті («циган») поширювалася вбивча політика там, де поширювалася влада німців. їх розстрілювали айнзацгрупи в окупованому Радянському Союзі (близько 8 тисяч задокументованих випадків); на них поширювалися накази щодо вбивств у відплатних акціях у Білорусі; їх розстрілювала поліція в окупованій Польщі; вони гинули Разом із євреями у відплатних акціях у Сербії; гинули у концтаборі в Хорватії, маріонетковій союзниці Німеччини (близько 15 тисяч); вони ставали жертвами етнічних чисток на землях, що їх завоювала німецька союзниця Румунія; їх убивали газом у Хелмні в січні 1942 року (близько 4 400), а тоді в Аушвіці у травні 1943 (близько 1 700) і серпні 1944 року (близько 2 900, після того, як значно більше загинуло від голоду, хвороб і нелюдського поводження). Німці вбили принаймні 100 тисяч — ймовірніше, вдвічі або втричі більше — ромів і синті[573].
Хоча з газових камер Аушвіца живим не вийшов ніхто, у концтаборі з цим же іменем уціліло понад 100 тисяч осіб. Ім’я це пам’ятатимуть після війни як темну тінь за залізною завісою і натяк на глибшу темряву далі на схід. Менш ніж сотні єврейських робітників пощастило побачити «Райнгардівську» фабрику смерті зсередини і вціліти. Та навіть Треблінка залишила в повітрі низку слідів.
В’язні Треблінки співали пісень — з наказу німців, але і для себе. За вбитих щодня євреїв лунало «Ел мале рахамім». Вояки СС слухали цю музику зовні. Як згадував один із єврейських робітників, чоловіки з Травників принесли з собою зі сходу «дивний дар прекрасної пісні». То були пісні приземленіші й простіші — народні польські пісні, що нагадували робітникам Треблінки про життя за межами табору і надихали їх готувати втечі. Ті пісні нагадували про любов і дурощі, а отже, про життя і волю. У Треблінці відбулося декілька весіль — між робітниками й жінками, що виконували для німців хатню роботу[574].
Єврейські перукарі, що обтинали волосся тисячам жінок, пам’ятали вродливих.
Розділ 9. Спротив і спопеління
Ніч 21 червня 1944 року належала радянським партизанам Білорусі. Трьома роками раніше Вермахт швидко здолав Білорусь на шляху до Москви — до якої так і не дійшов. Тепер радянські війська рухалися до лінії Молотова-Рібентропа і далі, до Варшави і Берліна. Група армій «Центр» Вермахту знову була в Білорусі, але цього разу відступала. Командувачі Червоної армії запланували масовий літній наступ, що мав початися у третю річницю операції «Барбароса», щоб нагадати німцям про їхні ж катастрофічні амбіції. Радянські партизани заклали тисячі вибухових зарядів на залізничних шляхах Білорусі. Коли радянські солдати пішли у наступ, німецькі війська не могли ані отримати підмогу, ані швидко відступити. Отож день 22 червня 1944 року належав солдатам Першого, Другого і Третього білоруського фронтів Червоної армії. Вони і ще дві групи армій зібрали понад мільйон солдатів — удвічі більше за кількість, що її спромоглася зібрати група армій «Центр» Вермахту. Цей наступ, операція «Багратіон», приніс одну з найважливіших радянських перемог у війні[575].
Двома тижнями раніше до битви за Європу долучилися американці. Подолавши японський флот на Тихому океані, Сполучені Штати 6 червня 1944 року відкрили у війні великий європейський фронт. Армія США (разом із британцями та іншими західними союзними державами) висадила на береги Нормандії 160 тисяч солдатів. Та американська сила була помітною і в глибині Білорусі, де обладнані американськими вантажівками та джипами радянські моторизовані з’єднання брали в оточення безпорадні німецькі війська. Радянський прорив у Білорусі був драматичнішим за американський наступ через Францію. Німецькі солдати були у меншості, німецькі офіцери не могли запропонувати стратегічної протидії. Німецькі командири чекали, що радянський наступ проходитиме через Україну, а не Білорусь. Німці втратили близько 400 тисяч солдатів — пропалих безвісти, поранених і загиблих. Групу армій «Центр» розбито. Перед радянськими військами лежав відкритий шлях до Польщі[576].
Червона армія швидко перетнула лінію Молотова-Рібентропа і увійшла в регіон, що був Люблінським районом Генерал-губернаторства. Василій Ґросман, радянський письменник, що йшов з Червоною армією як журналіст, споглядав те, що залишили за собою німці. Червона армія дійшла до табору в Майданеку 24 липня 1944 року. На початку серпня Ґросман зіткнувся з іще більшим жахіттям, описати яке біднішій уяві було б не під силу. Він ходив по «землі, непевній як море», і знаходив залишки: фотографії дітей у Варшаві та Відні; шматок українського вишитого візерунка; мішок із волоссям, світлим і темним[577].
На цей час польські землі перебували під німецькою окупацією майже чотири роки. Для євреїв Варшави, майже всіх із них, операція «Багратіон» була визволенням, якого вони не дочекалися. Рештки понад чверті мільйона варшавських євреїв лежали серед попелу й кісток, що їх Ґросман знайшов у Треблінці.
У 1939 році окупантів Польщі було двоє, німці й комуністи. Для поляків-неєвреїв у Варшаві, що змовлялися опиратися німецькому правлінню, операція «Багратіон» віщувала прибуття дуже сумнівного союзника. Означала вона другий за час Другої світової війни вступ Червоної армії на польську територію.
Такою була відмінність між польським і польсько-єврейським досвідом війни. Поляки-неєвреї зазнали жахливих страждань як від німецької, так і від радянської окупації, але страждання від обох окупацій можна було порівняти. Поляки-неєвреї, що прагнули чинити опір, інколи могли вибирати, якому окупантові чинити опір і за яких умов.
Уцілілі польські євреї мали всі підстави надавати перевагу комуністам над німцями і бачити в Червоній армії визволителів. Численні з близько 60 тисяч євреїв, які ще залишалися живими у варшавському гетто після Великої акції 1942 року, обрали спротив.
