Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Після закриття Треблінки центр Голокосту пересунувся на захід, до особливої установи, що лежала на анексованих і доданих до Райху польських землях, — у Аушвіц. Цей табір побудовано у 1940 році. Аушвіц діяв як концентраційний табір майже за рік до того, як Німеччина напала на Радянський Союз, і більш ніж за рік до того, як Гітлер розтлумачив докладне значення «остаточного розв’язання». На відміну від фабрик смерті в Треблінці, Собіборі та Бєлжці, що їх засновано з єдиною метою вбивати польських євреїв, комплекс у Аушвіці зазнав певної еволюції зі зміною німецької політики щодо євреїв та інших. Розвиток табору в Аушвіці ілюструє перетворення мрії про східну колонізацію на програму винищення євреїв.
Збудований у Аушвіці у 1940 році німецький табір мав вселяти страх польському населенню. Після нападу на Радянський Союз улітку 1941 року до поляків приєдналися радянські військовополонені, і табір застосовували як місце страти для обох груп. Гімлер прагнув зробити з Аушвіца зразок колоніальної економіки СС, за якою захоплені землі ворожої нації можна було віддати німецькій фірмі, що експлуатувала б рабську працю для виготовлення необхідних для воєнної економіки Німеччини товарів. Оскільки Аушвіц мав доступ до джерел води і до залізничного сполучення, Гімлер, як і вище керівництво фірми IG Farben, бачило в ньому ідеальний майданчик для виготовлення штучної гуми. Єврейських робітників Гімлер шукав у Словаччині, чиї очільники були раді їх позбутися. Гімлер озвучив свій задум у жовтні 1941 року; протягом року Словаччина депортувала 52 628 своїх єврейських громадян. Майже всім їм судилося загинути[568].
У 1942 році до комплексу додано ще один великий заклад, внаслідок чого, на додачу до концтабору і місця страт, Аушвіц перетворився на фабрику смерті. Командувач закладу Рудольф Гесс був ветераном концтаборів у Дахау та Бухенвальді, а не вбивчих камер програми «евтаназії». Під його командуванням Аушвіц став особливого кшталту гібридною одиницею — закладом примусової праці із прилученою фабрикою смерті. Неєврейські працівники і далі прибували і працювали в жахливих умовах. Євреїв, що прибували до Аушвіца, відтепер відбирали для праці, а «непридатних» (відчутну більшість) негайно вбивали газом. У 1942 році у двох камерах (знаних як бункер 1 і бункер 2) в Аушвіці задушено близько 140 146 євреїв, що їх не відібрали для праці. Після лютого 1943 року більшість євреїв гинули у нових газових камерах, що їх побудували у розташованому поруч Біркенау, а тіла їхні спалювали у прилучених до нього крематоріях. У газових камерах Аушвіца-Біркенау шашки циклону Б сублімували при контакті з повітрям, утворюючи газ, що вбивав у співвідношенні 1 міліграм на 1 кілограм ваги тіла. Цианід убиває на клітинному рівні, перешкоджаючи мітохондріям у клітинах виробляти енергію для підтримання життя[569].
Як і інші п’ять фабрик смерті, Аушвіц розташовувався на території окупованої Польщі. Однак він був чільним місцем знищення єврейського населення, що походило з-поза меж Польщі. Хоча такі євреї гинули і на п’ятьох інших фабриках смерті, переважною більшістю їхніх жертв були польські євреї. Аушвіц був єдиною із шістьох подібних установ, де польські євреї не становили більшість загиблих. Аушвіц став місцем убивств приблизно у той же час, коли нищівна політика німців поширилася за межі окупованих Польщі та Радянського Союзу на інші спільноти європейських євреїв. У 1942 році Адольф Айхман та інші працівники єврейського відділу, що діяв у рамцях головної служби безпеки Райху, розпочали депортації із Франції, Бельгії та Нідерландів. У 1943 році Айхман організував перевезення євреїв із Греції та окупованої Італії. Доки Мусоліні був при владі, а його країна була союзницею Німеччини, фашистська Італія не відсилала своє єврейське населення Гітлерові. Та після того, як американці, британці, канадійці й поляки висадилися в південній Італії, а італійці капітулювали, північну частину країни окупували німці й самі заходилися депортувати євреїв. У 1943 році в Аушвіці газом задушено близько 220 тисяч євреїв[570].
У 1944 році німці вже не могли розстрілювати радянських євреїв, оскільки німців було витіснено з Радянського Союзу. Установи операції «Райнгард» закрито через наближення Червоної армії. Того року Аушвіц став місцем впровадження «остаточного розв’язання». Майже всі з близько 600 тисяч євреїв, що їх німці вбили впродовж 1944 року, загинули у Аушвіці. Більшість із них були угорськими євреями. Угорщина, як і Італія, не відсилала своїх євреїв на фабрики смерті доти, доки залишалася суверенною країною і союзницею Німеччини. (Як правило, євреям у країнах-союзницях Німеччини велося не так погано, як у країнах, що їх Німеччина окупувала). Після того, як у березні 1944 року угорський провід спробував перейти на інший бік у війні, німці встановили у країні власний уряд. Новий фашистський режим Угорщини почав депортувати єврейське населення країни у травні. За вісім тижнів до Аушвіца прибуло близько 437 тисяч угорських євреїв. Близько 110 тисяч із них відібрано для праці, і багато із цих осіб уціліли. Принаймні 327 тисяч із цієї групи загинуло. Впродовж війни до Аушвіца відіслано близько 300 тисяч польських євреїв, із яких близько 200 тисяч загинуло. Разом угорські та польські євреї утворюють більшість єврейських жертв Аушвіца[571].
Аушвіц став кульмінацією Голокосту, піком, якого Голокост досяг тоді, коли більшість радянських і польських євреїв під німецьким правлінням уже загинули. Із близько мільйона радянських євреїв, що загинули в Голокості, у Аушвіці загинуло менше 1 %. Із близько 3 мільйонів польських євреїв, що загинули в Голокості, Аушвіц забрав життя лише близько 7 %. Майже 1,3 мільйона польських євреїв загинули на схід від лінії Молотова-Рібентропа, переважно від куль. Ще близько 1,3 мільйона польських євреїв загинули від газу в ході операції «Райнгард» у Генерал-губернаторстві (понад 700 тисяч у Треблінці, близько 400 тисяч у Бєлжці, 150 тисяч у Собіборі і 50 тисяч у Майданеку). Ще 350 тисяч загинули від газу на анексованих до Райху землях (до 200 тисяч у
