Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Варшава стала центром міського спротиву нацистському правлінню в окупованій Європі. За два роки, що минули від вересня 1942 року, коли Треблінка вже забрала життя більшості євреїв Варшави до вересня 1944 року, коли її механізми описав Ґросман у статті «Пекло Треблінки», як поляки, так і євреї очолювали повстання проти німецької окупації — окремо, але також і разом, у квітні 1943 та серпні 1944 років.

Як єврейський, так і польський спротив у Варшаві мав один і той же наслідок: знищення. На той час, як до міста дісталася Червона армія (і Ґросман), від нього залишилися тільки уламки і попіл. Половина населення була мертвою, а уцілілі втекли. Ґросман вдався по Допомогу до знайомого його читачам літературного образу. Останні люди, поляки і євреї, яких він знайшов у руїнах одного з будинків, були варшавськими «робінзонами», людьми, втраченими для цивілізації, як Робінзон Крузо, герой роману Деніеля Дефо, що провів роки на самоті на безлюдному острові. Польський поет Чеслав Мілош, який під час війни жив у Варшаві, частину свого часу присвятив написанню літературно-критичної праці, що стосувалася цього роману. Для нього Робінзон Крузо був «легендою острова», за якою моральні хиби походять із досвіду, а для полишених наодинці людей існує можливість добра. У своєму начеркові і в поезії про поляків та євреїв Варшави Мілош запропонував протилежну думку, за якою єдина надія на якусь етику крилася в тому, щоб кожне пам’ятало самоту іншого[578].

Самотність поляків і євреїв у Варшаві під час Другої світової війни була чимось подібна. І тим, і тим зовнішньої допомоги чекати було марно — навіть від тих, кого вони вважали своїми друзями. Самотність їхня також і відрізнялася, оскільки вони зіткнулися з різною долею в одній і тій же війні. Спільним для них було місто, що було центром як польської, так і єврейської цивілізації. Цього міста більше не існує. Залишилася від нього лише легенда, а радше дві легенди — одна польська, інша єврейська, що існують поміж солідарністю й самотністю, свідомі одна однієї, але самотні у повоєнному світі.

Польська та єврейська змови проти німецького правління, змови відмінні, але пов’язані, розпочалися значно давніше, від німецького вторгнення в Польщу у вересні 1939 року.

7 вересня 1939 року в підвалі банку восьмеро чоловіків і жінок, у більшості своїй «вільні каменярі», започаткували змову, з якої постало підпільне польське військо. Знану спершу під назвою «Слуги перемоги Польщі» організацію очолив генерал, що мав наказ організувати національне підпілля. На 1940 рік, коли польський уряд у вигнанні осів у Франції, озброєне підпілля на батьківщині назвали Союзом збройної боротьби. У 1940 і 1941 році основне завдання організації полягало в об’єднанні сотень менших груп спротиву, що утворилися в Польщі, і у збиранні розвідувальної інформації для польського уряду та його союзників. Союз збройної боротьби діяв у зоні німецької окупації; спроби створити мережу в зоні окупації радянської зупинило НКВД. Після того, як у червні 1941 року німці увійшли в Радянський Союз, польський спротив міг поширити діяльність на всі землі окупованої Польщі[579].

На початку 1942 року Союз збройної боротьби перетворено на Армію крайову. Армія крайова мала стати відповідником Польської армії, що воювала за межами Польщі разом із Союзниками на західному фронті. Як і польський уряд у вигнанні, що тепер перебував у Лондоні, Армія крайова мала представляти всі політичні й суспільні сили в межах країни. Вона мала боротися за поновлення Польщі в довоєнних кордонах як демократичної республіки з рівними правами для всіх громадян. Більшість із поляків, що обрали спротив, зрештою опинилися в Армії крайовій, хоча крайня комуністична лівиця і крайня націоналістична правиця заснували власні партизанські сили. Комуністи зорганізували Народну гвардію, знану пізніше як Народну армію, що підтримувала близькі зв’язки з Радянським Союзом та НКВД. Націоналісти, які вважали комуністів більшими ворогами від німців, воювали в лавах Національних збройних сил[580].

Єврейський спротив у Варшаві пішов іншою дорогою — хоча, зрозуміло, це сталося не відразу. У 1939 році, в перші місяці німецької окупації Польщі, у єврейському спротиві як такому не було особливого сенсу. На початках не було зрозуміло, що доля польських євреїв дуже відрізнятиметься від долі неєвреїв. Численні з варшавських євреїв, що найбільше боялися німецького вторгнення, втекли до зони радянської окупації Польщі, звідки багатьох із них депортували до Казахстану. Заснування гетто у 1940 році не конче увиразнило для польських євреїв, що їхня доля була значно гіршою за долю поляків-неєвреїв, яких у ті часи у великих кількостях розстрілювали й відсилали в концентраційні табори. У 1940 році поляків з-поза гетто відсилали в Аушвіц, а євреїв — переважно ні. Та існування гетто означало, що єврейський спротив мав стати реакцією на біду суто єврейську. Коли у жовтні 1940 року у Варшаві німці силоміць відокремили євреїв від поляків-неєвреїв, вони започатковували нову соціальну дійсність, створивши категорії, що визначатимуть різні долі[581].

Однак гетто не дало євреям згоди щодо того, чи варто вдаватися до антинімецьких дій, і яких саме. Польські євреї з варшавського гетто мали вже політичні зобов’язання, що походили із активного політичного життя єврейської спільноти в міжвоєнній Польщі. Євреї у Польщі брали участь у місцевих та національних виборах, а також у виборах у межах власної спільноти. Партій було безліч, а партійна лояльність коренилася глибоко. Далеко з правого боку спектру розташовувалися ревізіоністські сіоністи, які перед війною готувалися до збройного опору проти британців у Палестині. Члени Цієї організації одними з перших прийшли до думки про необхідність і можливість збройної боротьби проти німців в умовах гетто. Ревізіоністи і члени їхньої молодіжної організації Бетар ще влітку 1941 року дізналися від партійних товаришів про вбивство євреїв у Вільнюсі. Крім цього, навесні 1942 року, приблизно в той же час, коли вона відбувалася, вони дізналися про ліквідацію люблінського гетто. Вони мали якесь розуміння того, що «остаточне розв’язання» поширюється від земель на схід від лінії Молотова-Рібентропа до земель на захід від неї, від куль до газу[582].

Створити Єврейський збройний союз ревізіоністів спонукала Велика акція у Варшаві, що тривала з липня по вересень 1942 року. Військовим командувачем союзу був Павел Френкель, членами політичного комітету були Міхал Стриковський, Леон Родаль і Давід Вдовинський. Союз вийшов із довоєнної традиції співпраці з польською державою,