Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Утікачі з поїздів поверталися до варшавського гетто, часто маючи уявлення про те, чого їм вдалося уникнути. Безлад також привертав увагу випадкових спостерігачів. Через численні затримки поїзди, що везли німецьких солдатів на східний фронт, могли проїхати мимо або застрягнути за одним із поїздів смерті; частина свідків робила фотографії, інших вивертало від смороду. Деякі з цих солдатів прямували на південний захід радянської Росії щоб брати участь у наступі на Сталінград. Ті німецькі солдати, які бачили поїзди до Треблінки, знали — якщо тільки хотіли знати — за що, власне, воюють[552].

Еберля усунуто з посади за некомпетентність, і в серпні 1942 року командування Треблінкою перейняв Штангль. Штангль, який згодом казав, що масові страти євреїв газом вважає своєю «професією», і що «вона йому подобається», швидко навів лад у Треблінці. Він наказав тимчасово припинити перевезення і змусив єврейських робітників поховати тіла. Коли на початку вересня 1942 року фабрику смерті відкрито знову, робота її значно більше нагадувала машину, як і задумували її творці[553].

Штангль виконував свої функції з допомогою особливо лютого помічника Курта Франца, якого єврейські робітники назвали «лялькою» (за його марноту і вродливу зовнішність). Франц любив змушувати євреїв боксувати і спостерігав за цим, він любив дивитися, як його пес нападав на євреїв, і взагалі любив спостерігати за тваринами; одного разу він наказав єврейським робітникам побудувати зоопарк. Німцям допомагали кілька дюжин чоловіків із Травників, які виконували роль охоронців, а також низку ключових функцій для роботи установи (як-то зганяння євреїв у газові камери і постачання окису вуглецю). Решту роботи виконували декілька сотень євреїв, яких залишали при житті лише для того, щоб виконувати завдання, пов’язані з масовими вбивствами та грабунком, і які прирікали себе на смерть, виказуючи найменший знак слабкості. Подібно до Бєлжця і Собібора, Треблінка була влаштована таким чином, щоб функціонувати завдяки єврейській робочій силі, тож людям з Травників робити доводилося небагато, а німцям — майже нічого[554].

Коли чутки про Треблінку ширилися, німці вдалися до пропаганди. Польський уряд у Лондоні передавав своїм британським та американським союзникам звіти про страти газом та інші вбивства польських громадян, що їх чинили німці. Протягом літа члени уряду закликали британців та американців вдатися до відплатних акцій проти німецьких цивільних, та марно. Офіцери польського опору, Армії крайової, розважали над нападом на Треблінку, але не здійснили його. Німці заперечували убивства газом. Юзеф Шежинський, голова єврейської поліції у Варшаві й офіційний «комісар з переселення», стверджував, що отримував з Треблінки листівки. У варшавському гетто справді існувала поштова служба, яка продовжувала діяти навіть упродовж цих тижнів. Поштарі носили кашкети з яскраво-оранжевими козирками, щоб їх не хапали в облавах. Та безперечно, вони не приносили звісток з Треблінки[555].

Перевезення з Варшави до Треблінки відновилися 3 вересня 1942 року. В останньому перевезенні Великої акції, що відбулося 22 вересня 1942 року, їхали єврейські поліцаї та їхні родини. Наближаючись до станції, вони викидали з вікон кашкети та інші ознаки своєї колишньої посади чи соціального статусу (єврейські поліцаї часто походили із заможних родин). Така поведінка була розважливою, оскільки єврейські поліцаї могли чекати ворожого прийняття від євреїв у концентраційних таборах. Але Треблінка не була табором. Вона була фабрикою смерті, отже, дії поліцаїв нічого не міняли, їх задушили газом, як і всіх інших.

За декілька місяців Штангль змінив вигляд Треблінки і таким чином підвищив її вбивчу функціональність. Євреї, що прибували до Треблінки в кінці 1942 року, сходили з поїзда не на самотню рампу, оточену трупами, а всередину вдаваного залізничного вокзалу, що його єврейський робітник намалював так, щоб він нагадував справжній. Тут був годинник, розклад і каси продажу квитків. Виходячи з «вокзалу», євреї чули звуки музики, що її грав оркестр на чолі з варшавським музикантом Артуром Ґольдом. Євреїв, що у цю мить кульгали, припадали чи іншим чином виказували слабкість, забирали до «клініки». Єврейські робітники з червоними пов’язками провадили їх до будівлі, позначеної червоним хрестом. За цією будівлею хворих євреїв пострілом у шию над ровом вбивали переодягнені лікарями німці. Головним катом був Август Міте, якого єврейські робітники називали «ангелом смерті», Малах Га-Мавет. Ті євреї, що могли рухатися самі, проходили декілька кроків до своєрідного подвір’я. Тут чоловіків відділяли від жінок: чоловіки праворуч, жінки ліворуч — казали їм німецькою та їдишем[556].

На подвір’ї євреїв змушували роздягнутися догола під приводом, що перед наступним перевезенням «на схід» їм слід пройти дезінфекцію. Євреї мусили акуратно скласти свій одяг і шнурівками зв’язати мешти докупи. Вони мусили віддати всі коштовності; у жінок робили обшук порожнин. Тоді частину жінок відбирали для зґвалтувань; частину чоловіків із декількох поїздів відбирали для праці. Після цього жінки долучалися до всіх інших, а чоловіки проживали ще декілька днів, тижнів чи навіть місяців як підневільні робітники[557].

Усі жінки йшли до газових камер без одягу і без волосся. Кожна жінка мусила зустрітися з єврейським «перукарем». Релігійні жінки, що носили перуки, мусили їх віддати. Навіть у цю останню мить перед смертю різні особи реагували по-різному. Для частини жінок обстригання волосся слугувало підтвердженням казки про «дезінфекцію»; для інших — доказом, що їх ось-ось уб’ють. Волосся цих жінок мали використовувати для пошиття панчіх для німецьких залізничних службовців і для обшивки капців, що їх носили члени команд німецьких підводних човнів[558].

Обидві групи, спершу жінки, а тоді чоловіки, голі, принижені й безпомічні, мусили бігти через тунель. Тунель цей був декілька метрів завширшки і близько ста метрів завдовжки; німці називали його «дорогою до раю». На кінці тунелю євреї могли завважити велику зірку Давида, зображену на підпірці над входом до темної кімнати. Тут же висіла церемоніальна завіса із написом на івриті: «Це дорога до Бога. Праведні пройдуть». Мабуть, небагато із них завважували ці деталі, коли їх грубо заганяли досередини двоє охоронців при вході, обоє з Травників. Один із охоронців тримав шматок труби, інший шаблю, обоє кричали і били євреїв. Тоді один із них зачиняв і замикав двері й просив «Води!» — то був останній складник обману, в якому ця приречена і замкнена в газовій камері група вже не мала потреби, але який здійснювався для тих, хто ще міг чекати назовні. Третій чоловік із Травників опускав важіль,