Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
За перші два місяці Великої акції на транзитний пункт відведено близько 265 040 євреїв. Ще близько 10 380 осіб убито в самому гетто. Залишалося близько 60 тисяч євреїв — переважно здорових молодих чоловіків[545].
Кожна стадія масового вбивства варшавських євреїв була такою жахливою, що будила надію на те, що принаймні недалеке майбутнє буде кращим за щойно минуле. Частина євреїв справді вважала, що робота на сході буде кращою за життя в гетто. Зібраним на транзитному пункті євреям можна було пробачити думку про те, що подорож на поїзді краща за безкінечне чекання під гарячим сонцем без їжі, води і медичної допомоги. За нагляд над транзитним пунктом відповідала єврейська поліція, члени якої часом звільняли своїх знайомих, або тих, хто міг собі дозволити їх підкупити. Як згадував історик Емануель Рингельблюм, крім готівки, єврейська поліція часом вимагала плати «натурою», тобто сексуальних послуг від врятованих жінок[546].
Ілюзії розвіювалися в поїздах. Хоча євреїв запевняли, що везуть їх до робітничого табору «на схід», частина їх мусила підозрювати, що це неправда: зрештою, люди із дозволами на працю залишилися у Варшаві. Якщо йшлося про працю, то чому першими відсилали найменших і найстарших? Цим поїздам у системі залізниці надавався найнижчий пріоритет, і подорож нерідко займала декілька днів, хоча Треблінка лежала не далі ніж на сто кілометрів на північний схід від Варшави. Євреям не давали ані їжі, ані води, і на багатьох поїздах помирала велика кількість людей. Діти злизували одне з одного піт. Матері часом викидали малих дітей із поїздів, міркуючи, що ті з більшою ймовірністю уціліють у дикій природі, аніж там, куди прямував поїзд. Інколи батьки пояснювали своїм народженим у гетто малим дітям, що можна побачити через вікно чи тріщини у дверях. Наймолодші ще в житті не бачили полів чи лісів. Побачити їх так і не судилося[547].
Поляки кричали в бік поїздів, коли ті проїжджали мимо. Жменька уцілілих євреїв із ненавистю згадувала побачені жести, в яких пальцем проводилося упоперек горла. Жести ці мали повідомити євреям, що вони невдовзі загинуть — хоча й не конче те, що поляки їм цього бажали. Частина поляків кричала за гроші; інші, може, милосердніші або з іншими потребами, просили дітей. Янкель Вєрнік пригадував власний ранній від’їзд з Варшави: «Очі мої бачили всіх і все, та я не міг усвідомити глибину нещастя». Ніхто не міг[548].
Кожен поїзд включав від 57 до 60 вагонів, або ж від 5 до 6 тисяч людей. Поїзд зупинявся на найближчій до Треблінки станції. Тоді, часом після кількагодинного або навіть кількаденного чекання, під’їжджав інший локомотив і перевозив 19 або 20 вагонів до рейкового відтинку всередині фабрики смерті в Треблінці. Цей другий локомотив штовхав, а не тягнув ці вагони, отож машиніст рухався назад і сам ніколи не дивився в бік установи і не заходив у неї[549].
Після цього чоловіки з Травників із автоматами й батогами змушували живих євреїв вийти з вагонів. Майже всі вивезені до Треблінки євреї загинули за ці перші декілька тижнів, але не так «гладко», як у Бєлжці та Собіборі, і не так, як планували німці. Постійні перевезення євреїв швидко перевищили місткість невеликих газових камер Треблінки, а отже, німці разом із людьми з Травників мусили вдатися до розстрілів. На виконання цього завдання травничан не тренували. Виконували вони його кепсько, але виконували. До серпня рейковий відтинок всередині Треблінки оточували гори трупів.
Оскар Бергер, який прибув до Треблінки 22 серпня, згадував «гори трупів, що лежали довкола». Янкель Вєрник згадував власне прибуття 24 серпня: «Подвір’я табору було вкрите трупами, частково одягненими, частково ні, з викривленими від страху і трепету обличчями, чорними й спухлими, із широко відкритими очима, висолопленими язиками, роздушеними черепами, потрощеними тілами». Одному євреєві, що прибув до Треблінки на день раніше, 23 серпня, ледве вдалося самому не потрапити до цієї гори. Його відібрали для праці, яка передбачала головно розчищання людських решток. Він згадував, як відбувалися вбивства у Треблінці протягом тих перших тижнів: «Після того, як ми вийшли з вагона, німці з українцями, з батогами в руках, погнали нас на подвір’я, де змусили лягти на землю обличчям донизу. Після цього вони почали обходити нас і стріляти в основу черепа». Адам Кшепіцький, який прибув 25 серпня, мав подібні враження: «Трупи людей різного віку, у різних позах, з різними виразами на обличчях у мить останнього подиху. Довкола лише земля, небо і трупи!» Наступний день, 26 серпня, згадував Едвард Вайнштайн: «І я виглянув, і побачив Пекло. Трупи на рампі, що досягали до рівня вікон вагону для худоби». Франца Штангля, німецького (австрійського) офіцера поліції, що очолював фабрику смерті в Собіборі, викликано до Треблінки провести розслідування цього хаосу. Можна припускати, що він не був тим чоловіком, якого легко було здивувати картиною смерті; до того ж, на відміну від євреїв, що їх привозили до Треблінки, він знав, чого чекати. Тим не менш, побачене його шокувало: «Той запах годі було описати; сотні, ні, тисячі трупів повсюди, розкладалися, гнили»[550].
Ірмфрід Еберль, німецький (австрійський) лікар, що очолював Треблінку, сподівався довести, що чогось вартий. Він хотів, щоб рівні смертності в його установі перевищували рівні смертності в комендантів інших таборів, голів поліції, що керували у Бєлжці та Собіборі. У серпні 1942 року він і далі приймав поїзди, навіть попри те, що кількість людей, яких треба було вбити, далеко перевищувала пропускну спроможність газових камер установи. Відтак смерть поширилася назовні: від газових камер до зони очікування на подвір’ї, а з подвір’я — до поїздів, що чекали на станції, чи на колії, чи десь далеко в окупованій Польщі. Євреї однаково гинули, майже всі; але тепер частині вдавалося втікати з поїздів. У ході
