Нарис історії України. Том 2 - Дмитро Іванович Дорошенко
Одначе землі було так багато, що й після осадження на ній переселенців та поділу між ними займанщини зоставалося вільних просторів більше, ніж заселених місць. Ці простори творили вже згаданий вище фонд вільних військових земель, який фактично знаходився в розпорядженні старшин з полковниками на чолі. Володіючи більшими достатками, себто більшим господарським інвентарем, старшина відразу могла займати для себе більші шматки землі й заводити на них господарство в ширших розмірах. Щоб мати готові робочі руки, старшина селила на своїй землі посполитих, які, дістаючи для свого прожитку певні ґрунти, помагали обробляти поле свого пана. Таким побитом на Слобожанщині дуже рано появилася більша земельна власність і були посіяні зерна будучих поміщицьких порядків.
Ми можемо на основі документів простежити, як виростала на Слобожанщині більша земельна власність і як появлялися панські маєтки з поселеними на них і залежними від своїх панів селянами. Відомий запорозький кошовий Іван Сірко заснував на річці Мерефі слободу Артемівку, де поселив 20 дворів селян. Харьківський полковник Донець завів хутір на річці Удах із посполитими. Навіть гадяцький полковник Михайло Василіїв, із сусідньої Гетьманщини, осадив у сумському полку слободу Михайловку, де було поселено 800 посполитих. Рідкий із старшин не зробився значним земельним власником і не вів більшого господарства руками поселених на його землі посполитих. Цар Петро роздавав землі не тільки українським старшинам за вірність у часі шведської війни, але й російським офіцерам. Таким робом із початком XVIII століття появляються на Слобідській Україні поруч українських дідичів і московські поміщики.
Яке ж було становище селян, які були їх повинності супроти панів? Певна річ, що спочатку, в другій половині XVII ст., коли ще відбувався процес кольонізації, повинності ці були невеликі: селяни були зобовязані уділяти частину свого робочого часу на те, щоб зорати землю дідича, в якого вони селились, і зібрати хліб у кінці літа. Ці повинності припадали головно на сезон літніх полевих робот. Але зчасом повинності росли. Приклад кріпацьких відносин у сусідніх провінціях московської держави робив своє діло. Поміщики-росіяни виводили своїх кріпаків із центральних областей і селили їх на подарованих царем землях на Слобожанщині. Вся еволюція поміщицько-селянських відносин у Росії відбувалася в тому напрямі, щоб прикріпити селян до землі й до поміщика.
Професор Багалій уважає, що «кріпацтво на Слобідській Україні було не дуже тяжке, як порівняти його навіть із кріпацтвом на Гетьманщині. А з кріпацтвом російським його зовсім і рівняти не можна». Певна річ, на це були свої причини, й головна з них була та, що багатство землі та її родючість не викликали ще потреби в інтенсифікації сільського господарства, а його натуральна метода дозволяла обмежуватися невеликим напруженням робочої сили.
*
Ми ознайомилися в загальних рисах із повинностями селян на Слобідській Україні. Ці повинності, як ми бачили, ще тільки наближалися до звичайного кріпацького типу, який уже в повній мірі панував у великоруських провінціях і до якого дуже скорим темпом наближалася Гетьманщина. Які ж були повинності й обовязки козаків, цього основного й упривілейованого стану населення в краю? Головною повинністю їх була військова служба. Козаки були повинні на перший наказ виступати в похід узброєними, кінними й годувати себе й коней своїм власним коштом. Державний скарб не давав їм нічого.
Слобідські козаки, крім постійної охоронної служби проти татар, брали участь у цілій низці кампаній. Московський уряд посилав їх битися проти Виговського, проти Бруховецького, проти Орлика. Слобідські козаки ходили в Чигиринські походи 1677-78 років і на Крим. Підчас Азовського походу вони були покликані на службу всі поголовно. Вони обороняли гряниці Слобожанщини проти шведів у часі походу Карла XII на Україну. В році 1724 вони воювали в Персії, а в 1733 р. ходили в похід на Польщу. В 1736 році під фельдмаршалом Мініхом ходили на Крим і понесли великі втрати в бою в Чорній Долині. В 1739 році вони ходили в молдавський похід, у 1746 р. взяли участь у війні за австрійську спадщину і, нарешті, в 1756-62 роках брали участь у семилітній війні. Як бачимо, військова діяльність слобідських козаків була дуже інтенсивна й, очевидно, бойові прикмети їх цінилися російським урядом.
Але російська влада вимагала від них не тільки чисто бойової служби. Вона накладала на них ще й інші повинності, не раз далеко тяжчі для них, як сама війна. Так, ще в 1697 році цар Петро посилає їх будувати Кизикерменську фортецю на долішньому Дніпрі, а в 1719 році посилає їх на страшні роботи — копання каналів на півночі. З кожних сімох дворів посилали по одному козаку. Смертність серед них була страшенна. В 1728 р. слобідських козаків посилано на не менш тяжкі роботи для будування кріпостей на гряницях Персії. В 30-х роках XVIII ст. слобідські козаки, так само як і гетьманські, будують так зв. українські лінії проти татар. Із кожних десятьох дворів брали задля цього по одному робітнику, по одному возу з волами, а на кожних 50 людей іще й по одному плугу з волами. Всі мусіли мати свої власні харчі. В часі походів Мініха на Крим слобідські козаки мусіли доставити для російського війська 12.000 волових возів і крім того годували це військо, поки воно стояло на квартирях у Слобідській Україні. Всі ці повинності далеко тяжче, ніж війна, відбивалися на козаках і руйнували їх економічний добробут.
Як уже було згадано, козаки на Слобідській Україні ділилися на дві категорії: на виборних і на підпомішників. Бойова й походна служба лягала головним тягарем на виборних козаків. Підпомішники мусіли помагати виборним грішми й харчем. Вони ходили також у походи, виконуючи обозну й взагалі нешерегову службу. Але до воєнних повинностей притягувано також і міщан, яких іноді офіційно називано «козаками городової служби». Міщани мусіли удержувати в порядку кріпості й постачати на військо смолу, коноплі, вози, колеса, хомути, сідла, давати фіри для перевозу харчів та амуніції. Майстрі зпоміж міщан — ковалі, шевці, кравці — посилалися в полки для виконування роботи у своєму фаху. Таж, більша частина краю була змілітаризована, що відповідало погряничному положенню краю, який постійно терпів від татарських наїздів.
Не зважаючи на воєнні тривоги й звязані з війною
